Районування українського народного мистецтва (ХVIII - ХХ ст.)

Поліське дерев`яне різьблення дрібніше в деталях, ніж лісостепове, в ньому більше гравірованих елементів. Ритм оголених брусів — основний виражальний засіб поліської хати, що білиться зовні здебільшого тільки навкруги вікон. Дуже поширене на Полісі.; плетіння взуття з лика, коробів із соснової чи дубової дранки.

Якщо в народному мистецтві Волинського, Київського та Чернігівського Полісся спільні риси ландшафтної зони переважають обласну специфіку, то значно більше місцевих етнографічних відмінностей має лісостепова природно-ландшафтна зона між лініями Луцьк — Київ — Батурин і Балта — Кіровоград — Харків. Повністю в цій зоні розташований, крім Поділля, тільки регіон Полтавщини б межах однойменної губернії, обіймаючи сучасну Полтавську область з прилеглими районами всіх сусідніх областей, крім Кіровоградської

Регулярна мережа лівих допливів Дніпра (котрий утворює південну межу регіону) надає Полтавщині ландшафтної цілісності. Численні села тут порівняно малолюдні [5], а етнічна композиція — найоднорідніша серед суміжних губерній. Чи не звідти стереотип полтавця — вайлуватого добряка, який сповідує цінності неквапного хутірського буття?

Досить гомогенні в межах Полтавщини традиційна побутова культура та її термінологічна лексика. Мабуть, тут особливо наочно виражене (властиве всій Україні) співіснування двох стилів у декоративному мистецтві: стародавнього, монохромного, графічного і нового, що тяжіє до барокової пишності, зображувальності, натурної правдоподібності.

Перший — це живий релікт архаїчної стадії мистецтва, втілений у домінуючій тут до початку XX ст. лінійно-крапковій орнаментації кераміки, фактурному рисунку тканин, геометричній вишивці сорочок білим узором на світлому полотні, геометричному виїмчастому різьбленні, що підкреслює різнонаправленими щодо волокон порізками природну красу білої без прожилків деревини липи, блідо-рожевої верби, твердої золотавої груші, муарового мерехтіння сріблястої осики.

Другий стилістичний напрям — це розкішні рослинні мотиви решетилівських килимів і вишиваних кілкових рушників, контрастне за кольором малювання дерев`яного посуду й скринь, опішнянської майоліки земського періоду й наступних десятиліть. Славилась Полтавщина складними гармонійних кольорів картатими плахтами і візерунковими поясами-крайками, дрібною керамічною пластикою та чималого розміру посудинами у вигляді пишногривих овнів і левів, вигадливо помережаних узорами та всілякими фактурними ефектами. Орнаментація усіх видів мистецтва тут, як правило, крупніша в деталях і спокійніша за ритмом, ніж на Правобережжі України.

Лісостеп Чернігівщини відмінний від полтавського відсутністю чорноземів, більшими селами та значнішим відсотком кустарів. За їх кількістю на початку XX ст. Чернігівщина посідала перше місце в Україні й четверте в Російській імперії. Завдяки великій кількості заплавної лозами над Десною й Дніпром, дешевизні річкового транспорту губернія ця виробляла кошиків і меблів більше, ніж будь-яка інша в Росії [6].

Особливість Чернігівщини — випереджаючий промисловий розвиток у XVIII — першій половині XIX ст., чому сприяли шляхи з Києва на Петербург і Москву, що проходили по її території, розташування у Батурині й Глухові гетьманських урядових резиденцій, зосередження в Чернігівщині садиб української аристократії, впливових монастирів, давні традиції мануфактурне виробництва.

Ці фактори полегшували симбіоз народної та професійної художньої культури. Його результат — величні дерев`яні храми, що не поступалися імпозантністю мурованим, орієнтовані на смаки вищих верств керамічні центри Ічні, Коропа, Ніжина, Волокитна. У свою чергу, народний костюм широко використовував фабричні зокрема парчеві тканини, поряд з традиційним геометричним орнаментом освоювалися барокові й класицистичні мотиви, гераль¬дичні елементи.

Інша доля судилася Київщині, що була епіцентром війни 1648-1654 рр. і до 1793 р. залишалася у складі Польщі (за винятком міста Києва та його найближчої округи). Багато українських селян втікають від нескінченних війн і репресій на лівий бік Дніпра. Повертаються польські дідичі, переселяючи до своїх запустілих маєтків тисяч: кріпаків з етнічної Польщі.Політична й демографічна нестабільність подніпровського пограниччя Речі Посполитої, що занепадала, не сприяла достаткові населення, розвиткові його культури, утвердженню художніх традицій. Дерев`яні, часто покриті дранкою чи навіть соломою церкви Київщини XVIII ст., як і народні ікони, значно скромніші, ніж у задніпровській Гетьманщині. На відміну від сусідніх регіонів, народне мистецтво Київщини XIX — середини XX ст. переважно забезпечу¬вало місцеві потреби [7] й перебувало під впливом розвиненіших осередків Лівобережжя та Поділля, що збували свою продукцію далеко поза межами краю.