«Русскій Православный Въстникъ» (1921-1922) як джерело з історії православної церкви на Підкарпатській Русі

У жовтні-листопаді 1921 р. „Русскій Православный Въстникъ” повідомляв, що з США в Підкарпатську Русь приїхали два православні священики – І. Баран, що зупинився в с.Нересниця Тересвлянського округу та О. Гарпаш, який поселився в с. Стеблівка Хустського округу [9, 7; 11, 8]. Вихідці із Підкарпатської Русі, що проживали в США, фінансово допомагали відродженню православної церкви у Старому краї. Через свящ. І. Козицького з Vintondale,Pa, наприкінці 1921 р. на адресу православного комітету в с.Великі Лучки було вислано 140 доларів. Пожертви були зібрані Ю. Драгою і І. Рубішем – уродженцями с.Великі Лучки та М.Главою (родом з Галичини) в Vintondale, Wehrun, BlackLick, Pa, де проживали закарпатські емігранти [12, 6].

У пастирському посланні „Благочестивым восточно-православнымъ Христіанамъ Карпатороссамъ, живущимъ въ разныхъ краяхъ Божьяго света, а паче въ Америке” на честь Преображення Господнього 1921 р. єпископ Досифей вказував, що на Підкарпатській Русі нарешті православна церква отримала можливість вільно розвиватися. Він закликав вірників якнайшвидше створити міцну структуру та збирати посильні пожертви для будівництва храмів [12, 1-2].

На честь приїзду голови чехословацького уряду Е. Бенеша „Русскій Православный Въстникъ” 4 січня 1922 р. розмістив меморандум православної депутації. У документі було окреслено історію розвитку унії на Підкарпатській Русі та боротьбу православної церкви за збереження звичаїв та обрядів. Вказувалося, що після створення Чехословаччини православний рух набув більших форм розвитку, однак, недосконалість законодавства часто гальмує процес переходу з унії. Меморандум підписали: ієром. Матвій (Вакаров), свящ. М. Мейгеша, М. Риган, Й. Збіглей, Ю. Гомічков [15, 9-10].

Чимало уваги видання приділяло діяльності ігумена Олексія (Кабалюка) – першої особи в православному чернецтві на Підкарпатській Русі. Так, 5 вересня 1921 р. він очолив освячення церкви в с. Кричево Тячівського округу. Після літургії православні вірники відправилися хресним ходом на місце руїн давнього Углянського монастиря похований останній православний єпископ Досифей [6, 8]. 28 жовтня 1921 р. ігумен Олексій (Кабалюк) під час святкування дня незалежності республіки в м. Хуст виголосив промову. Він наголосив, що завдяки чехословацькій державі православні отримали право вільно сповідувати свою віру [10, 7]. 1 березня 1922 р. газета повідомила про поїздку ігумена Олексія до Белграду для зустрічі з єпископом Досифеєм та патріархом Димитрієм [18, 7]. 16 квітня 1922 р. він пожертвував редакції „Русского Православного Въстника” 1000 чеських крон. У статті „Воззваніе къ стойкости” ігумен Олексій звертав увагу на одну із проблем у розвитку православної церкви в Підкарпатській Русі – відсутність священиків. Він наголошував, що єпископ Досифей обіцяв у найближчому часі вирішити цю проблему і закликав православних вірників до терпіння [12, 7-8].

1 березня 1922 р. в с.Буштино Тячівського округу відбулися збори православних громад. Згідно протоколу, на зібранні обговорювалися наступні питання: причини, які перешкодили затвердженню статуту православної церкви Чехословацьким урядом; єдність церковних обрядів; діяльність Центрального Православного Комітету. Після тривалих дискусій було прийнято рішення вибрати делегацію, яка повинна поїхати до Праги та Белграду для перевірки діяльності Центрального Православного Комітету. До складу делегації ввійшли В. Колочавин, Ю. Прокоп, В. Кениз [19, 2].Православна церква на Підкарпатській Русі розвивалася в тісному зв’язку з православною церквою на інших чехословацьких землях. 23 вересня 1921 р. в Белград приїхала чеська делегація з проханням прийняти їх під владу СПЦ і висвятити для них єпископа [7, 1]. Ця подія мала неабияке значення для розвитку православного руху. Чехословацький уряд маючи на своїй території двох єпископів, мусив рахуватися з правами православної церкви. Зважаючи на те, що в ЧСР проводила свою місіонерську роботу СПЦ уряд Югославія через послів, Лігу Націй та міністерство закордонних справ намагався підтримувати політику сербського патріарха. 25 вересня 1921 р. відбулося рукоположення Горазда (Павліка) на єпископа Моравсько-Сілезького. Під час хіротонії були присутні патріарх сербський Димитрій, єпископ Нішський і Карпаторуський Досифей та ряд сербських державних діячів [15, 4].

Активним дописувачем газети був Д. Беляков (активний діяч православного руху, адміністратор Мукачівсько-Пряшівської єпархії в 1945 р.), який того часу проживав у США. 9 листопада 1921 р., з нагоди заснування газети він писав, що поява такого видання є дуже важливим кроком у розвитку тогочасного суспільства. Д. Беляков висловлював впевненість, що „Русскій Православный Въстникъ” стане для православних руських людей в Європі та Америці „святой пищей, которая будет утолять страданія” [8, 5]. В статті „Православным верникам села Русского, Бер. ж.”він радіє з приводу переходу у православ’я його рідного села Руського. Д. Беляков наголошує, що це стало можливим завдяки старанням предків, які зберегли чистоту православної церкви [17, 3]. 7 квітня 1922 р. у день Благовіщення Пресвятої Богородиці в Белграді єпископ Досифей висвятив Д. Белякова в сан священика. Цьому передувало його навчання в духовній семінарії в США [21, 8].

Починаючи з 7 грудня 1921 р. по 31 травня 1922 р. „Русскій Православный Въстникъ” друкував статтю Підбескидського „Насильственное введеніе Уніи въ Карпатской Руси”. Ця праця була передруком з чернівецького журналу „Вера и Церковъ” 1913 р. Редакція газети розділила публікацію на 12 частин, у яких окреслювалися основні віхи історії православ’я та унії на Закарпатті в ХVII – поч. ХХ ст. Автор починає виклад матеріалу від 1614 р., коли єпископ Афанасій Крупецький намагався запровадити унію з Римом у Красному Броді. Негативно оцінює діяльність єпископа Василя Тарасовича, який „для виду отрекся от уніи, но тайком оставался уніатом” [12, 7]. Справу Тарасовича продовжив Петро Парфеній, який в 1652 р. скликав в Ужгороді архідияконів, котрі написали листа папі з проханням підтвердити Парфенія єпископом. Підбескидський не погоджується з датою підписання унії у 1649 р., коли, нібито був присутній Ягерський єпископ Якушич. Він стверджує, що Якушич помер у 1647 р., а раніше ця подія не могла відбутися „ибо тогда при семъ был бы (?) Тарасович” [13, 4]. Далі автор перераховує уніатських єпископів даючи їх коротку суб’єктивну характеристику: Іосиф Волошиновський (1670-75) ходил за милостынею; Фаофан Маврокордата (жилъ въ Мукачевскомъ монастыре и писалъ послания по мадярски); Порфирій Кульчицкий или Ардан; Іероним Липицкий; Михаилъ Сербинъ, Димитрий Монастелли, Рафаилъ Ангелко [14, 3].