Ступінь використання археологічних джерел у дослідженнях з козацької проблематики

Оскільки характер даної замітки не дозволяє зануритися у теоретичні міркування супротивників або прихильників „подовження" часу археологічних знань (з відповідними дослідницькими методами), обмежимося лише констатацією безсумнівного впливу останніх на популярну сьогодні ідею міждисциплінарного підходу, на пошуки і апробацію модерних дослідницькі технологій, пов`язаних із такими напрямками як мікроісторія, історія повсякденності тощо.

Звертаючись до історичного простору України, ми вимушені константувати вкрай слабкі прояви взаємодії різних галузей, зокрема археології та конкретної (писемної) історії. Традиційно пізнавальні можливості використання археологічних джерел обмежуються давньоруські - епохи Київської Русі - періодом, в кращому випадку, часом монголо- татарської навали [1]. Поза ними залишається майже усе українське середньовіччя, вивчення котрого базується виключно на писемних джерелі можливості котрих у висвітленні етноісторичних процесів і соціально-політичних реконструкціях вкрай обмежені, що не сприяє розв`язаннє багатьох питань.

Відстоюючи історизм археології від критики з боку низки дослідників академік П.П.Толочко у статті, датованій 2005 р. [2, с.3-11] стверджує: „Адже цілком зрозуміло, що крім археологів, які мають специфічну джерельну базу методику її дослідження, ніхто не в змозі запропонувати історичні реконструкції і побачити за речовими рештками живих людей" [2, с.5]. Однак цей безперечно вірний висновок перестає діяти для автора статті за межам традиційного часового рубежу української академічної археології – часумонгольсько-татарської навали, тобто ХІІІ-ХІУ ст.

Далі, за П.П.Толочком, володарем степових просторів нинішньої України „на довгі століття стали татари" [2, с.10]. Не дискутуючи приводу суперечності цього твердження, яке спростовується нечисленними, але вагомими археологічними дослідами, зокрема доведенням поліетнічності степового населення, в надрах якого відбувалося формування „людини порубіжжя" - майбутнього козацтва 4], зверну увагу на інше. Хоча в аннотації до статті позначено: „У статті йдеться про актуальні теоретичні проблеми вивчення давньої історії України", на жаль, серед останніх немає згадки про необхідність

обгрунтованість подовження виміру часу, підвладного археологічному вивченню. Не можна сказати, що академічний Інститут зовсім ігнорує дослідження пам`яток козацьких часів. Вивчення решток Січей здійснювалося А.Козловським, С.Пустовалов на о-ві Мала Хортиця дослідив замчище Байди Вишневецького, укріплення та гавань козацьких часів. Відомі роботи в козацькій проблематиці Л.Виногородської.

Наш розгляд хотілося б завершити пропозицією: ввести до штатного розкладу Інституту археології НАН України підрозділ, який би зосередив зусилля саме на вивченні пам`яток доби козацтва або, ширше, пізнього українського середньовіччя, поки ще ці пам`ятки де-не-де збереглися. Тоді б, сподіваюся, за використанням речових джерел з`явилася б можливість дійсно наукового наповнення змісту етнічного та культурного розвитку на теренах України ХІУ-ХУІІ ст.

Потреба у такому підході очевидна для багатьох науковців та освітян. Свідоцтвом цьому є введення до підручників з археології для ВУЗів, створених зусиллями авторського колективу - І.О.Винокура та Д.Я.Телегіна [5, 6] - спеціального, 13-го розділу, який має назву „Пам`ятки козацьких часів". В рецензії на видання 2004 р. І.Черняков зазначає, що створення підручника стало можливим завдяки підсиленню археологічного вивчення пам`яток цього періоду [7]. У рецензії Ю.М.Малєєва на цей же підручник знаходимо підтримку викладеним вище думкам про хронологічне обмеження археології XIII століттям: „Зазвичай вітчизняні й зарубіжні підручники та посібникизархеологіїобмежуютьсяраннімиетапами феодалізму...Українські підручники в історичному розвитку закінчуються XIII ст. н.е." [8]. До речі, цей же хронологічний рубіж знаходимо у в цілому доброякісному навчальному посібнику „Археологія України" за редакцією д.і.н. Л.Л.Залізняка, позначеному 2005 р. [9]. Однак останній заслуговує на окремий розгляд.

Більш докладним, хоча де в чому не вільним від недоліків, стало видання навчального посібника „Археологія доби українського козацтва ХУІ-ХУШ ст." [10]. Це - дійсно перша спроба дати уявлення про майже усі сторони життя не лише козацтва, а й усього українського народу, відтворене за пам`ятками матеріальної та духовної культури. Авторський колектив знайшов розпорошений по окремих виданнях та наукових звітах матеріал, який наочно переконує читача у високому рівні, досягненому Україною за козацьких часів. Особливо підкреслю, що праця має суттєву історичну базу, тобто є прикладом комплексного підходу до вивчення минулого. Підготовка і вихід книги були забезпечені працівниками Науково-дослідного центру "Часи козацькі" при Українському товаристві охорони пам`яток історії та культури.Саме Центр сьогодні об`єднав зусилля дослідників пам`яток пізнього українського середньовіччя, забезпечивши щорічні наукові збори та обмін інформацією, підтримку у проведенні досліджень й видання їх наслідків. Такі видання як „Нові дослідження пам`яток козацької доби в Україні", „Некрополі України", „Пам`ятки археології" та інші забезпечують розвиток пошуків в напрямку об`єднання зусиль археологів та істориків у відтворенні минулого [11].