Журнал “Основа” та історико-антропологічно орієнтовані підходи в українознавстві другої половини ХIX - початку ХX століття

C.58]. На думку дослідника, вогонь надає особливу психологічну атмосферу повсякденному побутові подолян і тим більше їх святам [11, C.58]. Предметом вивчення А. Свидницького стали також внутрішньоукраїнські етнопсихологічні відмінності. Він вважав, що подоляни відрізнялися від “зросійщених” мешканців Миргорода більш високим рівнем розвитку [11, C.61] та повагою до дівчат і жінок [11, C.61]. Причини цих відмінностей дослідник бачить у особливостях історичного розвитку даного регіону, зокрема тим, що на Поділлі “... нет панов, которые бы следили за каждым шагом крестьянина. Не было там и тайной экспедиции. Далее, там народ ничуть не сошёлся с солдатами и детям своим не позволяет...” [11, C.61].

У дослідженні П.О. Куліша “Гоголь как автор повестей из украинской жизни и истории” [12] головна увага автора, поряд з вивченням етнографічних тем, сфокусована на студіях побутової поведінки, “бачення світу” українського селянства. Досить своєрідним і дослідницький підхід автора. Він “йде від протилежного”, намагаючись спростувати спільний для російських інтелектуалів середини XIX ст. погляд про адекватність відображення М.В.Гоголем в його “українських” повістях побуту і психології українського селянства. П.О.Куліш рішуче з цим не погоджується і для доведення власної тези запроваджує вказане етнографічне та етнопсихологічне дослідження. У межах своїх теоретичних побудувань П.О. Куліш, відтворив модель психології та побутової поведінки заможного селянина [13, С.78-79]. Він зокрема підтвердив думку І.С.Аксакова про поетичність українських жінок [13, С.86] та про відмінність звичок і торговельної психології українців і росіян [14, С.3]. Даній праці П.О.Куліша, як і статті А.Свидницького, властиве органічне поєднання етнографічних та етнопсихологічних сюжетів.

Подібно до П.О.Куліша, В.Б.Антонович у статті “Моя исповедь” сфокусував свої студії на психології окремої соціальної групи, але не українського селянства, а польскої шляхти, яка проживала у “російський Україні”. Своєю славою “Моя исповедь” завдячує, в першу чергу, політичній спрямованості, яку надав їй автор, характерові маніфесту, “символу віри” українофілів середини XIXст. Але даній роботі властиві також історико-антропологічні риси, зокрема, реконструкція поглядів польскої шляхти на власну і на українську історію. В.Б.Антонович вказав на ідеалістичне сприйняття шляхтою політичного режиму Речі Посполитої [15, С.80] і на несумісність шляхетського порядку з духом України [15, С.81].

Таким чином, можна побачити, що історико- антропологічні підходи авторів гуртку “Основи” розподіляються на кілька напрямків, за критерієм об`єктів досліджень. М.І. Костомаров репрезентував “етнопсихологічний (загальний)” напрямок, вивчаючи цілі нації- українську, російську, єврейську; А.Свидницький реалізував дані теоретичні підходи у межах “етнічної локальної психології”, дослідив і психологію та повсякденне життя подолян; П.О. Куліш і В.А. Антонович являються представниками “етнічної соціальної психології”, віддавши їй перевагу у дослідженнях певних національних соціальних груп. Особливостями історико-антропологічних підходів і студій авторів “Основи” були: органічний зв`язок етнопсихологічних сюжетів з елементами інших наукових дисциплін-історією (М.І.Костомаров), етнографією (А.Свидницький, П.О.Куліш), літературознавством (П.О.Куліш) та поєднання суто наукових тем досліджень з соціально-політичною, сучасною проблематикою та полемічною діяльністью (М.І.Костомаров, В.Б.Антонович).Етнопсихологічні дослідження “Основи” отримали продовження у творчості В.Б. Антоновича, зокрема у його змістовних статтях “Польско-русские соотношения XVII в. в современной польской призме” (1885) і “Три національні типи народні” (1888). Перша робота, як і “Моя исповедь”, поєднує полемічні і наукові риси й цілі. Являючись ретельним аналізом роману Г. Сенкевича “Вогнем та мечем” (1885), дана праця присвячена вивченню причин величезної популярності роману в польському суспільстві та спростуванню його ідейного змісту. Твір Г. Сенкевича звернув на себе увагу українського ученого, значною мірою, тому, що він явився виразником “бачення світу” та світогляду польского “культурного шару” у великий більшості поділявшого погляди польского письменника на Україну XVII ст. [16, С.111, 113.], сприйняття українців цього часу як “дикунів” [16, C.115-116.], ідеї про цивілізаторську місію польскої шляхти в Україні [16, C. 109-110], ненависть до Б. Хмельницького [16, C. 125-126]40. Аналізуючи ставления польських інтелектуалів до цього видатного українського державного діяча, В.Б. Антонович зазначив, що “... как сам автор, так и восхищающаяся его произведением публика ни на волос не продвинулась в течение двух с половиной столетий и продолжает по-прежнему приносить жертвы религиозным, сословным и национальным кумирам, стоящим на алтаре Речи Посполитой” [16, C. 125-126.]. Підсумовуючи власні погляди на психологію польського “освіченого шару” автор вказав: “Г. Сенкевич и восхищающаяся им публика не умеют, кажется, в общественных вопросах выйти на путь мышления, проложенный европейским прогрессом и продолжает вращаться в тесном кругу воззрений, в котором заколдовали их иезуиты XVII в. Они подходят к новому вопросу со старыми предвзятыми суждениями” [16, C. 129]

Отже, В.Б. Антонович у своїх дослідженнях досить близько підійшов до розуміння етнічної (або “етносоціальної”) психології, по-перше, як феномену великої тривалості, і, по-друге, до визнання важливої ролі соціокультурних стереотипів у формуваниі світогляду певного етносу або соціальної групи.