Господарство укр. земель у праісторичні часи та в княжий період
Господарство скіфів. Скіфи проживали на наших землях у VII ст. до н. ери - III ст. н. ери. Про їхнє господарське та культурне життя нам відомо в основному з даних археології. У V ст. до н. е Скіфію описав батько давньогрецької історії Геродот. її населення він поділяв на скіфів-землеробів, кочових скіфів і царських скіфів. Скіфи-землероби жили осіло, вирощували пшеницю, ячмінь, просо часник, цибулю тощо. Скіфи-кочівники займалися скотарством Царські скіфи - панівна верхівка державного об'єднання, збирали данину з підлеглих племен, служили у війську, воювали. Незважаючи на те, що Геродот вважав скіфів одним народом, е підстави вважати скіфів-землеробів народом-автохтоном, предком українського народу.Скіфи добували також сіль, солили рибу, збували її сусіднім народам. Важливим заняттям було ремесло, про рівень розвитку якого свідчать знахідки у розкопаних царських курганах. Скіфські ремісники володіли технологією виплавки міді та заліза, виготовляли зброю, військову амуніцію. У скіфських курганах знайдено численні ювелірні вироби надзвичайно складної роботи (скіфська пектораль тощо).
Добре розвиненою була торгівля між скіфськими племенами та грецькими містами-колоніями. Скіфи вивозили хліб, солону рибу полотно, мед, віск, хутро, а ввозили різні вина, золото і срібло, вироби з дорогоцінних металів, зброю, дорогі тканини та інші товари.
Економічний розвиток: міст-колоній українського Причорномор'я. У VІІІ-VІ ст. до н. ери стародавні греки розпочали колонізацію Північного Причорномор'я. Причинами грецької колонізації було перенаселення міст-полісів, нестача придатної для обробітку землі, продуктів харчування, соціальна й політична боротьба, посилення торгового обміну. На узбережжі Чорного моря греки створили ряд торгових факторій, які поступово перетворювалися у міста-держави на зразок грецьких. Найвідоміші з них Березань, Ольвія, Пантікапей, Тір, Херсонес, Феодосія, Німфей, Кіммерик та багато інших.
Міста успішно розвивалися і в VІ-ІV ст. до н. ери перетворились на великі політичні, торгово-економічні і культурні центри. Основні заняття жителів міст-колоній - торгівля та ремесла. Місцеве населення, що проживало навколо міст, займалося сільським господарством, між ними відбувався жвавий обмін. В міста-колонії завозили хліб, худобу, шкіри, хутро, солону рибу, сіль. З міст-колоній та з материкової Греції привозили металеві вироби, зброю, тканини, мармур та інше дорогоцінне каміння, твори мистецтва. Найходовішими товарами були оливкова олія, вина та керамічний посуд.
Форми і характер землеволодіння в Київській державі.
Упродовж V-VІІ ст. у східних слов'ян відбувався процес становлення сільської сусідської громади, яка найбільше відома під назвою вервь. Вона складалася з окремих сімейних дворищ, тісно зв'язаних господарськими зв'язками. Земля знаходилася в індивідуальній власності малих сімей, поступово утворювалося спадкове володіння. У VIII-ІХ ст. майнове і соціальне розшарування, яке й перед тим мало місце, поглиблюється, виділяється племінна знать - князі, «лучші мужі», воїни-дружинники. Так виникає приватне землеволодіння, яке утверджується у ІХ-ХІІ ст. разом із розвитком держави Київська Русь. Найпоширенішими були такі форми землеволодіння, як князівське, боярське та.монастирське. Земельна власність князів та бояр аллодального типу була спадковою, вільно відчужувалася (продавалася, обмінювалася, дарувалася). Існувала також державна (в особі князя) власність на землю, що була панівною впродовж ХІ-ХІІ ст. Це була власність бенефіціального типу, тобто тимчасова, умовна власність, що надавалася на час князювання чи служби. В кінці XI ст. розпочався процес перетворення її у власність феодальну - тобто велику спадкову. Проте цей процес не завершився у домонгольский період. Найбільшими землевласниками були князі київські. Так, княгиня Ольга володіла селом Ольжичі на Десні, селом Бутурино і м. Вишгородом під Києвом. Великі маєтності мав її син Святослав.
Боярське землеволодіння було досить поширене в Київській Русі, проте воно не отримало сталих форм. Бояри, як і дружинники, були на службі у князя. Після переходу князя на інший стіл, чи волость, бояри переїжджали за ним. При втраті князем столу чи волості бояри також зазнавали втрат. Те ж можна сказати й про дружинників. Боярське землеволодіння мало більше значення в часи роздрібненості Русі, особливо в Галицько-Волинському князівстві.
В Київській Русі значним було церковне та монастирське землеволодіння. Особливо великим землевласником був Києво-Печерський монастир. Хоча велика Pемельна власність зростала, вона не становила основу економіки, як це мало місце у Західній Європі. На додаток до великих маєтностей існувало значне число малих землевласників. Великі землевласники мали меншу владу, ніж на Заході Європи, вони підлягали законові так само, як інші пюди. Селяни ж мали різний легальний статус: абсолютно вільні, вільні з різного роду обмеженнями, кріпаки, невільники. Велика земельна власність розширювалася за рахунок розорювання цілини, а не за рахунок відбирання селянської землі. Мала або общинна земельна власність переважала в сільському господарстві.