Посткейнсіанські теорії економічного зростання

Посткейнсіанські теорії економічного зростання

Розроблені в теорії Кейнса та його послідовників різноманітні практичні рекомендації після другої світової війни активно втілю¬валися в економічній політиці західних країн. Цей напрямок, зазнав¬ши значної еволюції, стає панівним у західній економічній теорії 50-60-х pp.

Проте вже в другій половині 60-х pp. і особливо в 70-ті pp. реце¬пти неокейнсіанської моделі почали все більше суперечити об'єктивним законам розвитку і, більше того, вони навіть сприяли загостренню окремих проблем. Так, найбільш гострими проблемами для тогочасної економіки стають інфляція, дефіцит державного бю¬джету і особливо - циклічність розвитку. Соціально-економічний і політичний розвиток західних країн після другої світової війни з усією наочністю довів, що державне регулювання економіки не спроможне забезпечити повної зайнятості і рівноваги. На базі кейн-сіанських концепцій і моделей не вдалося розв'язати проблем реалі¬зації і безкризового розвитку.

Ініціаторами критики кейнсіанства стали передовсім його тради¬ційні супротивники з неокласичної школи, зокрема монетаристи, прихильники теорії пропозиції, теорії раціональних очікувань та ін. За цих умов дальший розвиток кейнсіанства здійснюється під гас¬лом його нового реформування, появи нових шкіл та напрямків. Ще у 60-70-х pp. у науковому світі стає відомим так зване посткейн-сіанство.

Історично посткейнсіанство сформувалося злиттям двох науко¬вих напрямків: англійського лівого кейнсіанства з центром у Кемб-ріджі, де тривалий час жила і працювала Дж. Робінсон - загально¬визнаний лідер цієї течії, і американської групи економістів (Р. Клауер, П. Девідсон, А. Лейонхуфвуд, С. Вайнтрауб, X. Мінскі та ін.). Американці ще із середини 60-х pp. виступили з критикою кейнсіанської ортодоксії як теорії «рівноваги з неповною зайнятіс¬тю». Вони стверджували, що версія кейнсіанства, що розроблена Е. Хансеном, П. Самуельсоном, Дж. Хіксом, спотворила справжню суть теорії Кейнса.

Ліві кейнсіанці, найбільш яскравим представником яких була Джоан Вайолет Робінсон (1903-1983), а також Н. Калдор, П. Сраффа, продовжили критику неокласицизму, а особливо його методологічної основи - маржиналізму. Основним своїм завданням вони вважали оновлення вчення Кейнса та доведення до логічного кінця заперечення неокласичної системи. Саме тому за об'єкт своєї критики ліві кейнсіанці взяли методологічні принципи не тільки неокласичних, а й неокейнсіанських теорій. Так, наприклад, вони категорично відмовляються від моделі Хікса-Хансена, трактуючи її як «незаконнонароджене кейнсіанство». Джоан Робінсон однією з перших визнала кризу ортодоксального кейнсіанства.

Оголошуючи себе послідовниками Кейнса, ліві кейнсіанці, про¬те, не обмежувалися тільки його теоретичними постулатами. У своїй концепції вони еклектично синтезували ідеї Д.Рікардо (зокре¬ма про протилежність прибутку та зарплати, окремі аспекти теорії вартості), Кейнса, інституціоналізм, учення радикалів і поряд з цим запозичили деякі марксистські ідеї (наприклад, щодо реалізації су¬купного суспільного продукту).

Ліве кейнсіанство - реформістський, дрібнобуржуазний варіант кейнсіанської теорії, спрямований на захист інтересів немонополіс-тичного капіталу, фермерів, інтелігенції, службовців та робітників. Ліві кейнсіанці висувають свої варіанти реформування капіталізму, прагнучи підкріпити їх реалістичнішою економічною теорією. Саме цьому служать їхні інтерпретації проблем ефективного попиту, еко¬номічного зростання та розподілу продукту, питань мікроекономіки (теорія вартості, ціноутворення). Корінь зла представники цього на¬прямку бачать у недостатності «ефективного попиту», наслідком чого є безробіття та кризи. Проте (на відміну від традиційного кейн¬сіанства) головною причиною недостатнього попиту вони вважають нерівномірність і несправедливість розподілу національного доходу. Джоан Робінсон, зокрема, зробила спробу зв'язати теорію Кейнса з марксизмом і включити в неї соціально-економічні фактори, у тім числі розподіл національного доходу. На її думку, збалансоване зростання можливе за умови, що частка заробітної плати у націо¬нальному доході є достатньо високою і відповідним чином балансу¬ється з прибутком. Тому проблему «ефективного попиту» Дж. Робі¬нсон зв'язує зі здійсненням деяких соціальних реформ, з підвищен¬ням заробітної плати і визнанням права профспілок на боротьбу за її збільшення, з радикальнішими програмами державного перерозпо¬ділу доходів, зі скороченням військових витрат, обмеженням влади монополій.Концепція лівих кейнсіанців є прогресивною, бо, по-перше, вона критикує засилля монополій, пікреслюючи небезпеку надмірної концентрації економічної могутності в їхніх руках. Ліві кейнсіанці висувають ряд антимонопольних вимог, що зумовило їх підтримку прогресивними силами західних країн, зокрема робітничим рухом. По-друге, прихильники цієї концепції наполягають на розв'язанні певних соціальних проблем, зокрема ліквідації нерівності в розподі¬лі доходів і збільшенні купівельної спроможності населення, пере¬орієнтуванні військових витрат на житлове будівництво, охорону здоров'я, соціальне страхування і т. ін.