Теоретичні проблеми Капіталу К.Маркса

Маркс аналізує кредит і грошовий обіг як реальну систему, що об'єднує капітали в одне ціле, робить їх взаємозалежними та залеж¬ними від цієї системи. Одним із проявів цього є інфляційні процеси, що, на думку Маркса, також призводять до загострення соціальних суперечностей.

Дослідження перетворених форм додаткової вартості завершує¬ться аналізом земельної ренти. Маркс показав, що розвиток капіта¬лізму в землеробстві спричиняє відокремлення землі як головного засобу виробництва від її власника.

Економічно власність на землю реалізується через рентні відно¬сини. Маркс визначає два види ренти, що відображають два види відносин: власника та користувача - абсолютну та диференційну ренту.

До Маркса ніхто не дав із позицій трудової теорії вартості пояснення суті абсолютної ренти та її джерел. Маркс це зробив, користуючись запропонованою ним категорією ціни виробницт¬ва, через з'ясування особливостей ціноутворення в сільському господарстві.Маркс звільнив теорію диференційної ренти Рікардо від примари «закону спадної родючості грунту». Він показав, що за умов конку¬ренції виробників у сільському господарстві ціна на сільськогоспо¬дарські продукти встановлюється як середня ціна виробництва на гірших землях, що забезпечує обробіток усіх видів земельних угідь, забезпечує прибуток усім користувачам і, окрім того, диференційну ренту (двох видів) власнику землі та капіталістові-орендарю.

На думку Маркса, приватна власність на землю як форма моно¬полізму стримує вільну конкуренцію, створює перепони для вклю¬чення сільського господарства (як галузі виробництва) у міжгалузе¬ву конкурентну боротьбу, оскільки є елементом некапіталістичних відносин у межах капіталізму - замкненою системою зі своїми принципами ціноутворення й особливою формою перерозподілу до¬даткової вартості між класами (землевласники - орендарі - на¬ймані робітники), що її репрезентують.

Крім того, теорія земельної ренти включає аналіз проблеми фор¬мування цін на землю, ґрунтовне дослідження впливу внутрішніх (ренти) та зовнішніх (ставка позичкового процента, попит і пропо¬зиція, податки тощо) факторів.

Ця частина дослідження містить також економічний, історичний, ретроспективний та перспективний аналіз становлення капіталісти¬чних відносин у сільському господарстві.

Завершується дослідження проблем, винесених у третій том «Капіталу» розділом «Доходи та їх джерела», де Маркс протистав¬ляє свою трудову теорію вартості, відповідно до якої саме праця є основним джерелом усіх доходів капіталістичного суспільства, тео¬рії трьох факторів виробництва. Він підкреслює, що обгрунтування джерел доходів з допомогою триєдиної формули: земля - рента, капітал - прибуток, праця - заробітна плата є помилковим, оскільки не враховує того, що право привласнення визначається способом виробництва, за якого приватна форма власності зумов¬лює існування експлуатації найманої праці і визначає пропорції розподілу її результату (додаткової вартості) відповідно до розмірів цієї власності. Маркс указує на історичну обумовленість існуючих форм розподілу та на їхню залежність від виробництва.

Четвертий том «Капіталу» - «Теорії додаткової вартості» - вийшов у світ в 1905-1910 pp. за редакцією К. Каутського, якому Енгельс заповів видання цієї праці. Цей том відповідає тій частині «Економічних рукописів 1861-1863 pp.», що в ній Маркс викладає майже двохсотрічну історію пошуків джерел додаткової вартості буржуазною політичною економією. На відміну від «Критики полі¬тичної економії» (інша назва «Капіталу») ця частина є оглядом роз¬витку теорії і коментарем до спроб проаналізувати механізми руху капіталістичного виробництва з позицій обігу та теорії вартості.

У цій праці розглянуто економічні погляди Джеймса Стюарта з його систематизацією вчень меркантилістів і зачатками фізіократи¬чної теорії; Вільяма Петті, що започаткував класичну школу; Фран¬суа Кене з його «Економічною таблицею»; Адама Сміта з аналізом переваг та недоліків його трудової теорії вартості.

Особливо докладно Маркс аналізує теорію Давида Рікардо, стверджучи, що послідовники Рікардо вульгаризували його погля¬ди, прискорюючи тим самим розпад класичної школи політичної економії.

Він критикує погляди Карла Родбертуса та Томаса Мальтуса, Джеймса Мілля та Джона Мак-Кулоха, котрі, хоч і вважали себе по¬слідовниками Рікардо, переглядали трудову теорію вартості.