Теорії трансформації капіталізму

Теорії трансформації капіталізму

У другій половині XX століття великого поширення набрали так звані теорії «трансформації» (перетворення) капіталізму. Ці теорії виходили, як правило, з реальних соціально-економічних процесів і явищ капіталістичного розвитку, але тлумачили їх досить своєрід¬но. Крім того, розвиток світової системи соціалізму, зростання її впливу після другої світової війни стали причиною певної «непопу¬лярності» навіть самого терміна «капіталізм». За цих умов і почали формуватися різні теорії перетворення капіталізму на «новий» су¬спільний лад.

Теорія «народного капіталізму» виникла у 50-х pp. у США. З її обгрунтуванням виступили такі економісти і соціологи, як А. Берлі, М. Наддер, С. Чейз, Дж. М. Кларк, М. Сальвадорі та інші. Най¬більше прихильників вона здобула в Європі, особливо у ФРН, Авст¬рії, Англії, Італії.

Теорія «народного капіталізму» складається з трьох частин:

1) теорії «демократизації капіталу», або «дифузії власності»; 2) тео¬рії «управлінської менеджерської революції»; 3) теорії «революції в доходах».

Теорія «дифузії власності». Центральне місце в теорії «народно¬го капіталізму» належить положенню про «дифузію власності», або «демократизацію капіталу». З розвитком капіталізму поступово змі¬нюється структура капіталістичної власності. Якщо капіталізму доби вільної конкуренції була притаманна індивідуальна приват¬на власність, то сучасному капіталізмові властива різноманітність форм власності: індивідуальна, акціонерна, монополістична, дер¬жавна. Провідною формою підприємств, а отже і форм власності, є акціонерна. Збільшення кількості підприємств акціонерної форми, розповсюдження акцій серед населення розглядалося багатьма еко¬номістами як «дифузія» (розпорошення) власності.

Дрібний акціонер, на думку прихильників цієї теорії, нібито перетворюється на рівноправного співвласника акціонерних під¬приємств, на співвласника «народного капіталу». У США, заявляв американський економіст А. Дракер, відбувається безпрецедентна демократизація підприємницької власності «оскільки реальними власниками цих підприємств стають маленькі люди, середній клас і робітники». Усіх, хто володіє акціями (незалежно від соціального стану й кількості акцій) Дракер зараховує до буржуазії. Президент Торгової палати США Джонстон писав: «Простий робітник однієї із моїх фабрик, що виробляють електроприлади, службовець банку, у керівництві якого я перебуваю, і торговець моїми будівельними ма¬теріалами - усі вони такі ж капіталісти, як і я сам» . Демократиза¬ція капіталу, на думку теоретиків «народного капіталізму», відбува¬ється ще й тому, що будь-яке акціонерне товариство є достатньо демократичною організацією: акціонери беруть участь у щорічних зборах, заслуховують звіти правління, обирають новий склад прав¬ління і т. ін.

Аналізуючи цю концепцію, слід зазначити, що вона плутає два різні процеси: процес концентрації капіталу і зростання суспільного характеру виробництва, що справді відбуваються постійно і скрізь, із процесом ліквідації приватної капіталістичної власності, немож¬ливим за капіталізму. Власність на засоби виробництва розглядаєть¬ся як формальне право на дохід. Відтак розповсюдження акцій серед населення визнається як «розпорошування» власності без огляду на характер розподілу акцій. Так, у 60-х рр. у США Ютис.чол. (0,008 % усього населення) мали 25 %, а 75 тис. чол. (0,06 % насе¬лення) - 50 % корпоративних активів, що належали окремим осо¬бам. Лише в корпорації «Дженерал Моторе» 0,6 % акціонерів мали у власності 65,6 % акцій. Водночас близько половини всіх акціонерів одержували дивіденди у сумі меншій за 100 доларів на рік і були власниками активів вартістю не більше 2 тис. доларів3. Ясна річ, що їхній матеріальний і соціальний стан відтоді як вони стали «власни¬ками», суттєво не змінився.

Теорія «управлінської революції» - є складовою теорії «народ¬ного капіталізму». Її прихильники стверджують, нібито з розвитком акціонерних товариств влада капіталістів-власників слабшає або і зовсім зникає і замінюється владою найманих управлінців - мене¬джерів. Вони є «довіреними особами народу» і керуються не моти¬вами прибутку, а суспільними інтересами. З обгрунтуванням цієї концепції виступили американські економісти А. Берлі, Дж. Берн-хем, П. Дракер та інші.Ця теорія теж відображає реальні процеси в розвитку капіталіз¬му: відокремлення капіталу-власності від капіталу-функції, розме¬жування власності й управлінської діяльності. За домонополістич¬ного капіталізму, коли підприємство було здебільшого індивідуаль¬ною власністю й управлінська праця не потребувала глибоких знань, капіталіст сам керував виробництвом. Зі зростанням розмірів вироб¬ництва, з виникненням акціонерних товариств капіталісти стали до¬ручати керівництво найманим працівникам. Дехто вбачав у цьому процесі витискування капіталіста не лише із виробництва, що спра¬вді має місце, а із суспільства взагалі. Як писав А. Берлі, «...капітал лишається на місці. Також зберігається і капіталізм. Єдиною постат¬тю, що зникає, є капіталіст». Передовсім буде методологічною по¬милкою судити про природу підприємств на підставі форми управ¬ління. Адже природа підприємства визначається не нею, а формою власності на засоби виробництва. Автори концепції «управлінської революції» ігнорують питання про характер власності. Як власники підприємств капіталісти наймають управляючих, які керують під¬приємствами в інтересах капіталістів, забезпечуючи їм максимальні прибутки.