Особливості соціально-економічного розвитку земель Київської Русі у період феодальної роздробленості
У другій половині XIII та в XIV ст. тривало розширення й зміцнення великої феодальної власності - основи феодального ладу. Великі князі роздавали землі боярам за їхню військову службу. Спираючись на великокнязівську владу, місцеві феодали зміцнювали своє панування над залежним селянством, яке сплачувало на користь великого князя данину - татарщину (її раніше збирали баскаки), сербщину, відбувало різні повинності, а на користь місцевих феодалів - оброк натурою: хутром, воском, зерном.
Зміни сусупільно-політичного ладу в руських землях у період поглиблення феодальної роздробленості
Після ординського завоювання основними суспільними верствами на Русі залишилися клас феодалів-землевласників, пов'язаних між собою поземельними економічними відносинами суверенітету — васалітету, і клас феодальне залежного селянства, яке ще більше закабалилося.
В умовах золотоординського іга частина феодалів в особі деяких місцевих князів та великих бояр, керуючись таким інтересом, як можливість збереження феодальних повинностей на основі експлуатації залежного населення і свого привілейованого політичного і правового становища, дуже швидко знайшла спільну мову з ординськими феодалами і стала здійснювати проординську політику, співробітничаючи з ханами Золотої Орди.
Великим феодалом в цей період залишалась церква. Частина ієрархічної верхівки православного духовенства перейшла на службу до золотоординців, закликаючи народні маси до покірності.
Чисельність заможних верств в південноруських землях поповнювала верхівка міського населення — лихварі, великі та середні купці, власники майстерень. Становище трудящих мас в Південне-Західній Русі погіршувалось внаслідок зростання кількості колоністів - вихідців з інших країн, які інтенсивно заселяли її міста. Отримуючи великі привілеї у порівнянні з місцевими мешканцями, колоністи захоплювали головні галузі торгівлі та ремісництва, ставали орендарями, наглядачами над землями феодалів, виноторгівцями.
Із збільшенням феодального землеволодіння світських та духовних феодалів було тісно пов'язане селянське обезземелення, зростання їхньої заборгованості феодалам. З'явилися нові категорії залежного селянства: кріпаки (закабалені селяни), неповноправні члени общини, наймити, підсусідки, змушені через відсутність засобів виробництва виконувати різні повинності на користь багатих сусідів, халупники, які не мали навіть своїх господарських споруд і тулилися на дворищах тих же багатих сусідів, дольники, яким залишалася тільки частина виробленого ними продукту. Повноправні члени общини, які прийшли з інших місць, звалися "сябрами", "товаришами", "поплічниками", "потужниками" та ін.Знаходячись у стані тієї чи іншої феодальної залежності, селяни зазнавали подвійного гніту: місцевих феодалів та феодалів Золотої Орди. Головним видом податків було збирання грошової ренти ("подимщини"). Збиралася і дань натурою (медом, воском, хутрами, зерном, сіном, худобою, птицею тощо). Трудове населення виконувало 14 видів ординських "даней" та повинностей. Головними з них були: "вихід", або "царева дань"; податок безпосередньо для ординського хана; торгові збори ("мит", "танка"); візничі повинності ("ям", "підводи"); утримання ханських послів ("корм"); різні "дари" та "почесті" хану, його родичам і наближеним. Кожного року з руських земель виходила у вигляді данини велика кількість срібла. Періодично збиралися великі "запити" на військові та інші потреби. Причому збирання данини з населення Русі ординські хани нерідко віддавали на відкуп так званим бесерлянам, що оберталось для мешканців Русі додатковими поборами, кабалою.
До експлуатованих верств населення входили і низи міста: підмайстри, учні ремісничих майстерень, слуги, нерідко численні позацехові ремісники та усякий інший "чорний" і "дрібний" люд. Це була найбільш численна частина міського населення, становище якої постійно погіршувалося.
У ХП-ХІП ст. у Південно-Західній Русі підносяться Галицьке та Волинське князівства. Землі, на яких наприкінці XII ст. утворилось об'єднане Галицько-Волинське князівство, простягалися в басейнах рік Сян, Західний Буг та у верхів'ях Дністра. На південному заході ця територія мала природну межу - Карпати. Західний кордон Галицько-Волинського князівства не був точно визначеним: тут великі пустоші відокремлювали Русь від Польщі. Північною межею Галицько-Волинського князівства були притока Бугу Володавка і Верхня Прип'ять, а після приєднання Берестейської землі (в другій половині XII ст. ) - річки Норов та Ясельда. На сході Галицько-Волинське князівство межувало з Турово-Пінською землею й Київським князівством. Кордон тут проходив через Прип'ять і Стир, правим берегом Горині, далі верхів'ями Случа та Південного Бугу й повертав на річки Ушиця і Прут.
Галицько-Волинське князівство розташовувалося в лісовій та степово-лісовій смугах. Незаймані ліси зростали не лише в Карпатах і на Поліссі, а й на обмірах над Дністром, Сяном та Бугом. У долинах цих рік проживало численне сільське населення, яке займалося орним землеробством (сіяло жито, овес, менше ячмінь і пшеницю), тваринництвом, рибальством, бджільництвом, мисливством (шкіра й хутро диких звірів використовувалися для виробництва одягу, бойового спорядження). Особливого значення набуло видобування солі з підкарпатських соляних джерел.