Особливості соціально-економічного розвитку земель Київської Русі у період феодальної роздробленості
Суспільний і економічний лад
У XII — XIII ст. зберігалися спільні для всіх частин Русі риси економічного побуту. Тотожною в усіх князівствах та землях була й суспільна структура. Найбільшими власниками землі були князі, що помітно виділяло їх з кола інших феодалів. Князівський домен (община) був найважливішим джерелом прибутків, які забезпечували існування князя, а також його багаточисельних слуг, дозволяли утримувати надійний апарат управління та збройні сили, які безпосередньо перебували у віданні князя.
З розвитком феодальних відносин пов'язано кількісне зростання, подальше зміцнення економічної могутності та політичного становища такої групи феодалів, як бояри. Бояри були власниками великих вотчин. Багато бояр були вихідцями з князівської дружини, які отримали від князя земельні дарування. Потім розмір вотчин зростав за рахунок насильницького захоплення общинних земель. Інша частина великих землевласників була представлена так званими земськими боярами — нащадками родоплемінної знаті. Відома частина представників як однієї, так і іншої групи боярства знаходилася на службі у князя. Великого значення не тільки в ідеологічній, айв економічній сфері життя, почало набувати духовенство. Церковні землеволодіння за своїми розмірами не поступалися боярським вотчинам. Церква і монастирі, подібно до феодалів, захоплювали общинні землі.
В період панування вотчинного господарства помітного значення набуває помісне або умовне землеволодіння. Князі, бояри, монастирі все частіше запрошували до себе на військову службу різноманітний люд: молодших князівських і боярських дітей, феодалів, що розорилися. За несення служби землевласники наділяли їх ділянками землі - "помістями" - в умовне володіння, тобто на період несення служби. Із такої категорії людей формувався певний прошарок "служилих людей", які по відношенню до селян набували таких же прав, як і феодали. Зазвичай феодали направляли служилих людей в свої віддалені землі управляючими, організаторами виробництва і за це були змушені надавати їм частину свого володіння у формі помістя на певних умовах. Пізніше феодали стали надавати служилим людям, як у винагороду, право збирати з селян податок ("корми"), що приводило до посилення економічної залежності населення. Служилі люди складали так званий "двір" князів і бояр, тому пізніше їх стали називати "дворянами".
У ХП-ХІП ст. відбулися істотні зрушення в розвитку провідної галузі господарства Русі — землеробства. Змістом соціально-економічного процесу був розвиток феодально-кріпосницьких відносин — зростання феодального і церковного землеволодіння і феодальної залежності смердів. У період феодальної роздробленості основна маса селян-смердів із вільних землеробів-общинників перетворилася на оброблювачів земель, привласнених князем, боярами і церквою. Таким чином, смерди втрачали господарську самостійність та особисту свободу. В умовах низького рівня техніки землеробства вотчинники були позбавлені можливості організовувати власні господарства, тому основну частину вотчини — "сеньйорії" — становили селянські господарства, які сплачували феодалам натуральну ренту — оброк.
Натуральна рента гарантувала певну господарську самостійність давньоруського селянина. Він був зацікавлений у результатах своєї праці, а це підвищувало її продуктивність, забезпечувало в кінцевому підсумку подальший економічний розвиток Давньої Русі.
В період феодальної роздробленості не втрачало свого значення застосування в господарстві феодалів праці холопів, їх примушували працювати в будинку господаря, займатися вотчинним ремеслом, а також обробляти орні землі, що належали боярам. Розвиток феодальних відносин вів до певного зростання кількості й таких холопів, яких феодали-землевласники наділяли землею, примушуючи їх цю землю обробляти. Тим самим створювалися умови для скорочення цієї категорії майже безправного населення Русі та еволюції в бік феодально залежного населення.Внаслідок господарського піднесення в досліджуваний період розбудовуються міста — ремісничі й торговельні центри. Зростання їхньої ролі зумовлювалося поглибленням суспільного поділу праці, пожвавленням ремесла і торгівлі. Столиця Русі - Київ — і в цей час розвивалася, її площа збільшувалася, а населення досягло 50 тис. чоловік. Це було одне з найбільших міст не лише Русі, а й усієї середньовічної Європи. Протягом XII - першої половини XIII ст. у Києві зведено близько 20 кам'яних будівель культового, цивільного, оборонного характеру. Швидко зростали також великі міста — центри земель: Володимир-на-Клязьмі, Перемишль, Галич, Турів, Полоцьк, Новгород, Володимир-Волинський, Чернігів, Новгород-Сіверський та ін.
У XII - першій половині XIII ст. економічне і політичне посилення міст сприяло утвердженню феодальної роздробленості. Надалі із зростанням суспільного поділу праці й розвитку економічних зв'язків міста виступають як опора сил централізації, що привело в подальшому до утворення єдиної держави.
Незважаючи на роздроблення, в міру розвитку господарства між окремими давньоруськими землями не лише зберігалися, а й зміцнювалися економічні, політичні, культурні зв'язки. В народних масах не згасало почуття єдності Русі, що, зокрема, відбивалося в усній народній творчості та літературі. Православна церква також виступала за політичну єдність, хоча й залишалася ідеологічною опорою князівсько-боярської верхівки.