Шрі-Ланка

Площа, зайнята під кокосову пальму, приблизно вдвічі перевищує площі під чайним кущем і гевеєю разом узяті. Ця культура тяжіє до західних і південних низин. Продукти кокосової пальми більш ніж на 3/4 споживаються в самій країні, у 1996 на їхню частку приходилося 11% вартості сільськогосподарського експорту. Обсяг продукції рідко коливається залежно від погодних умов, кількості внесених мінеральних добрив і ринкових цін.

Економічне становище Шрі-Ланки багато в чому залежить від виробництва рису. Ще в 1930-х роках з ініціативи Дона Стефена Сенанаяке влада прийняла програму колонізації нових земель на базі відновлення древніх зрошувальних споруд і планового будівництва землеробських поселень. Ці зусилля активізувалися після 1948, коли країна здобула незалежність, а Сенанаяке став прем'єр-міністром. Майже в той же час була ліквідована малярія, що сильно стримувала процес освоєння низин сухої зони.

Із середини 1960-x років завдяки застосуванню мінеральних добрив і пестицидів і селекції врожайність рису помітно зросла. Ці зрушення в сполученні з підвищенням після 1976 цін на зерно, закуповуване державою в селян, привели до того, що країна, яка колись імпортувала 2/3 необхідного їй рису, виявилася здатною до самозабезпечення. Річний збір збільшився майже в шість разів - з 450 тис. т на початку 1950-х років до 2,8 млн. т у 1995. Однак у 1996 через сильну посуху врожай рису упав до 2,1 млн. т. Рис вирощується переважно в дрібних господарствах розміром до 2 га і займає в країні третину всіх оброблюваних площ.

Інші галузі первинного сектора економіки

Рибальство ведеться як у внутрішніх водоймах, так і в прибережній морській зоні. Продукція призначається для задоволення потреб самої країни. Починалися спроби модернізувати галузь і збільшити розмір здобичі, щоб домогтися поліпшення білкового харчування населення; одночасно передбачалося створення нових робочих місць для населення, що мешкає на узбережжя.

У Шрі-Ланці ще збереглися великі ліси. Деревина використовується насамперед на паливо. Однак у 1970-х роках вирубка лісів набула загрозливих масштабів. У 1975 вони займали приблизно 28% території країни, у 1992 - 20%. Щоб задовольнити нестатки селян у паливі, на площі, що займає 1/3 усієї лісопокритої території, був налагоджений випал деревного вугілля, причому відбудовні роботи здійснюються на всіх лісосіках. Політична нестабільність у Шрі-Ланці в 1980-1990-х роках дуже негативно відбилася на стані лісового господарства.

У Шрі-Ланці ведеться видобуток дорогоцінних каменів і графіту, переважно на експорт. На півострові Джафна й уздовж північно-західного узбережжя розробляються поклади вапняку, що слугують сировинною базою для виробництва цементу. Однак значну частину цементу доводиться ввозити з-за кордону.

ТранспортШрі-Ланка має густу дорожну мережу, особливо у вологій зоні і Центральному масиві. Загальна довжина доріг, придатних для руху автотранспорту, складає 40,7 тис. км, з них близькок 3/4 мають тверде покриття. Через недстачу коштів у 1990-х роках масштаби ремонтних і будівельних дорожніх робіт довелося обмежити. Довжина мережі залізниць 1982 км, але багато які з них на північному сході не діють із середини 1980-х років. Головний порт Коломбо, що має штучну гавань, обслуговує велику частину міжнародних морських перевезень. Біля столиці, у Катунаяці, знаходиться міжнародний аеропорт.

Енергетика

Шрі-Ланка задовольняє свої енергетичні потреби на 2/3 за рахунок дров, використовуваних насамперед у побутових цілях. Встановлені потужності електростанцій - близькок 1,4 млн. квт (1996). Розвита в основному гідроенергетика, тому виробництво енергії сильно залежить від сезонних коливань опадів і річкового стоку. Частина електроенергії виробляється на базі імпортної нафти, що значною мірою переробляється в самій Шрі-Ланці.

Промисловість

У Шрі-Ланці під час одержання незалежності були розвинуті традиційні кустарні промисли, тут були підприємства по переробці місцевої сільськогосподарської продукції і машинобудівні заводи, що переважно обслуговували галузі експортного призначення. З 1948 темпи індустріалізації зросли. Більшість великих заводів передані державним промисловим корпораціям. Функціонують державні підприємство з виробництва, наприклад, цементу, паперу, фанери і керамічних виробів для задоволення потеб внутрішнього ринку. Приватні фірми, що знаходяться під захистом імпортних квот і митних бар'єрів, випускають багато товарів споживчого попиту.