Українська географія релігії: історія формування та предмет дослідження

Основоположник української національної географії Степан Рудницький (1877–1937) розпочинав у 1896–1899 рр. свою наукову діяльність як історик. До 1897 р. відноситься його висловлювання про значення Берестейської унї 1596 р. і греко-католицької церкви для української культури. Воно цікаве і оригінальне: “Чи унія була добром чи лихом, остане ся все спірним, доки католики католиками, а православні православними. Кождий повинен зайняти супроти неї становище, що єму наказує його сумлінє. Се вільно в історії” [13, с. 20]. С.Рудницький з 1903 р. почав займатись переважно географією, тому це його судження є особливо цінне.

З початку ХХ-го ст. українська географія релігії продовжує розвиватись. Георелігійним проблемам приділяє, зокрема, увагу український географ В. Кістяківський у праці “Российская империя” (1916 р.).

Окремої уваги заслуговує внесок в географію релігії відомого українського картографа Миколи Кулицького (1903–1970). Ним опубліковано ряд карт на релігійну тематику. Проаналізуємо дві із них. Перша, розроблена разом з визначним українським географом Володимиром Кубійовичем — “Адміністративна карта Галичини зі спеціальним узглядненням адміністративного поділу греко-католицьких єпархій” (1934 р.). Це досить велика середньомасштабна карта — М 1:600 000. Під Галичиною на мапі розуміється територія в межах тодішніх Львівського, Станіславського (суч. Івано-Франківськ) та Тернопільського воєводств. На карті значками показані центри греко-католицьких парафій, підкреслено осідки єпископів (Львів, Перемишль, Станіслав) та деканатів. Лініями показано границі воєводств і повітів, єпархій та деканатів [9]. Друга, видана у 1935 р. “Карта греко-католицької Львівської архиєпархії” [10]. Це також середньомасштабна карта — М 1:300 000. Її оригінальність підсилюється ще й тим, що на ній, крім поділу на деканати, виділені у складі архиєпархії протопресвитерати. Протопресвитерат - проміжна, між єпархією і деканатами, одиниця адміністративно-територіального устрою. Він включає, як правило, декілька деканатів. У складі Львівської архиєпархії виділяються п’ять протопресвитератів — Львівський, Золочівський, Стрийський, Галицький і Тернопільський. Мапу доповнюють дві карти-врізки: “Греко-католики у трьох галицьких єпархіях (1900 р.)” та “Львів”.

Значний внесок в українську географію релігії вніс визначний український церковний та громадський діяч, вчений і мислитель верховний архиєпископ Йосип кардинал Сліпий (1892–1984), що прийняв у 1975 р. титул патріарха. Серед його численних творів є п’ять, які повністю можна віднести до релігійно-географічних праць. Перша з них: “Погляд на з’єдинені й нез’єдинені церкви Сходу і догматичні різниці між ними” (1937 р.), яка є, на нашу думку, найважливішою географічно-релігійною працею Й. Сліпого. У ній він відмічає: “Жива лучність зі східними обрядами Церков може нас зберегти перед похибками” [15, с. 135].Наступні георелігійні твори Й. Сліпого присвячені опису його подорожей (паломництва) до Палестини, Англії та Сицилії. У 1934 р. християнський світ відзначав 1900?річчя хресної Смерті Христа Спасителя. Тоді ж, разом із іншими прочанами, відвідав Палестину і Сліпий. Подорож описана ним у книзі: “Паломництво до Святої Землі. Вражіння з подорожі” (1935 р.). Серед іншого подає Й. Сліпий конфесійну структуру населення Палестини: “По новочасній статистиці, нез’єдинених християн візантійського обряду (православних — І. Р.) є у Св. Землі ок. 35 000, Вірмен 3 000, Яковитів-Сирійців 1 000, а Коптів (потомків давніх Єгиптян) і Ависинців 400; протестантів 3 500, нез’єдинених (православних — І. Р.) греків ок. 8 000” [14, с. 95–96]. В 1935 р. Йосип Сліпий через Німеччину та Бельгію здійснив подорож до Англії та Ірландії. Враження від мандрівки описані ним у книзі: “Подорож до Англії” (1936 р.). Сицилію Й. Сліпий відвідав у 1937 р. Через два роки він видав книжку, присвячену цій мандрівці: “Сицилія. Жмут споминів з подорожі” (1939 р.). У перших двох творах — “Паломництво до Святої Землі. Вражіння з подорожі” та “Подорож до Англії” поміщені карти. В першому — “Орієнтаційна карта Св. Землі”, в другому — “Мапка Великої Британії”.

Остання — п’ята праця кардинала опублікована у львівському часописі “Нива” (1938 р.) є найменшою і має назву “Кілька вражінь з Лемківщини”. В 1920?х рр. на Лемківщині почало ширитись православ’я (воно тут мало виразно антиукраїнський характер). Аналізуючи чинники, які до цього привели, Й. Сліпий вважає, зокрема, що: “Вина лежить в великій части в тім, що лемківські парохії занимали підряд кілька священичих родів та переходили з батька на сина” [15, с. 368].

Внаслідок антирелігійного терору (на центрально- та східно-українських землях з 1920?х рр., на західно-українських — з другої половини 1940?х рр.) українська географія релігії тимчасово перестала існувати як наука. Повноцінне релігійне життя продовжувалось в діаспорі. Ситуація в діаспорних церквах була і залишається складною. Визначний український географ Володимир Кубійович писав з цього приводу у 1964 р.: “Укр. Кат. Церква в ЗДА (США — І. Р.) не є продовженням славних традицій нашої Східної Церкви, традицій синтези східного і західного християнства. (...) Українська Католицька Церква не становить єдности, немає одного проводу” [8, с. 18]. В діаспорі вийшли близькі до географії релігії роботи. Це, зокрема, дослідження М. Ваврика “Нарис розвитку і стану Василіянського чина XVII–XX ст.” (1979 р.). У праці проаналізовано розвиток української “Святопокровської” провінції Василіянського ордену у 1743–1839 рр. Окремо подається, у тому числі і територіальна, характеристика “Святоспасительської” галицької провінції Василіян за 1780–1946 рр. Розкривається процес зміни назви Василіянської провінції “Святоспасительська” на “Галицька” у XIX ст. До роботи додається карта В. Кубійовича та А. Жуковського — “Василіянські монастирі на території України і Білорусії” [1]. У 1986 р. з’являється праця Ю. Джуджара “Католицька церква візантійсько-слов’янського обряду в Югославії“ [3]. Робота присвячена характеристиці поліетнічної (хорвати, серби, українці) Крижевецької греко-католицької єпархії, заснованої у 1777 р. в Крижевцях (Хорватія). У 1962 р. центр єпархії перенесено до Загреба. Детально аналізується територіальний устрій Крижевецької єпархії. З 1978 р. вона стала поділятись на чотири вікаріати: Жумберський (Хорватія); Боснійсько-Славонський (Боснія та Хорватія); Войводинський (Сербія); Македонський. Українці греко-католики належать до Боснійсько-Славонського та Войводинського вікаріатів Сербо-Хорватії. У праці поміщено цілий ряд дрібномасштабних географічних карт. Через рік виходить робота Олега Іванусіва “Церква в руїні. Загибель українських церков Перемиської єпархії” (1987 р.). Ця книга вийшла в м. Сент Кетеринс (Онтаріо, Канада). В ній характеризуються українські церкви (парафії) Перемиської єпархії, що опинились після 1945 р. на території Польщі (близько половини єпархії з Перемишлем).