Демографічні дослідження у науковій спадщині професора Валентина Садовського

Автор констатує, що за даними перепису чисельність українців в СРСР становить 31194,8 тис. осіб, з яких 23218 тис. (74,4%) проживають в Україні, а 7975,5 тис. осіб (25,6%) – поза межами УССР, тобто кожен четвертий українець. На думку вченого, перепис применшує кількість українців. Основна маса українців поза межами УССР знаходилася на території РСФСР. Близько 1,5 млн. українців проживало на етнічних українських територіях у межах Брянської, Курської та Воронезької губерній. При цьому їх частка у всьому населенні окремих волостей коливалась у межах 51,1%–80,5%. Це зайвий раз доводило, незважаючи на асиміляційні тенденції, українську приналежність названих територій. В інших регіонах розподіл українців мав такий вигляд: Північнокавказький район - 3106,9 тис., Центрально-Чорноземний - 1651,8 тис., Нижньоволзький - 440,2 тис., Середньоволзький - 202,9 тис., Західний - 134,2 тис., Башкирський ? 80,0 тис., Кримський - 77,4 тис., Уральський - 47,6 тис., Сибірський край - 827,5 тис., Казахська АССР - 860,8 тис., Далекий Схід - 315,2 тис., Киргизька АССР - 64,1 тис. [3, с.224-225].Аналізуючи національно-культурний рівень, В. Садовський особливу увагу звертає на взаємовідношення між мовою і національністю та на рівень грамотності українського населення. Згідно з даними перепису по СРСР відсоток українців з українською мовою серед чоловіків склав 88,8%, серед жінок - 88,5%, в РСФСР - 67,6% та 68,4%. В Україні цей показник становив відповідно 95,5% і 95,4%, що свідчить про незначну різницю між українським населенням за національністю і за мовою. Існування розходження між мовою і національною ознакою служить доказом асиміляційних процесів серед українців СРСР і РСФСР. Щодо рівня грамотності, то перепис 1926 року підтвердив факт, відомий з попередніх статистичних досліджень: грамотність українців нижча у порівнянні з її рівнем у титульній російській нації.

Щодо інших територій дослідник робить такий висновок: "поширюючись на схід і осягнувши ті кордони, які визначались межами поширення російської колонізації, українці роблять спробу знайти нові землі в районі менше густої російської колонізації" [6, c.138 –160]. Ці території в Нижньо- і Середньо-Волзькому районах, частково - в Уральському районі і Башкирії, які заселялись ще до появи залізниць. Після завершення будівництва залізниць у Сибір і Далекий Схід (1905 р.) почалася масова колонізація цих територій українцями з Лівобережжя. Північний Казахстан, Степовий Алтай, частково Середня Азія (Киргизія) – так званий Сірий клин – і Приамур'я Далекого Сходу – так званий Зелений клин - це основні регіони розселення українців [9, с.173]. В.Садовський розкриває кількісні характеристики української колонізації цих територій, розселення населення, динаміку цих процесів.

Підсумовуючи проведену роботу, В. Садовський зазначив: "Перш за все треба підкреслити, що дані перепису 1926 року щодо тенденцій розселення українців по суті річей дають матеріял неповний і не сучасний. Вони фіксують власне із опізненням те становище, яке утворилось було перед 1914 роком. Українська еміграційна хвиля, яка мала майже виключно хліборобський характер, у зв'язку з умовинами війни і революції майже цілком спинилась" [3, с.247].

Важливою для демогеографії є робота В. Садовського „Огляд літератури про українську демографію" (Варшава, 1931). У названій праці дослідник здійснює детальний аналіз найважливішої літератури з питань демографії, тим самим підкреслює значну наукову роботу, яка була проведена в українській демографії до перепису 1926 року. Вчений зазначає, що основний матеріал для ознайомлення із складом і числом населення тієї частини України, яка входила в межі колишньої Російської імперії, до другої половини ХІХ ст. складають матеріали так званих ревізських переписів. Всього було проведено десять таких переписів – у 1719, 1743, 1761, 1781, 1794, 1811, 1815, 1833,1850, 1856 роках. Проводились вони в податкових цілях і не охоплювали всього населення. З другої половини ХІХ століття кількість демографічних матеріалів починає зростати.

У 70-х і 80-х роках ХІХ ст. починає організовуватись земська статистика. Поволі з великими труднощами адміністративний апарат імперії підійшов до думки про необхідність організації загального перепису населення, який і відбувся на початку 1897 року. Перепис готувався тривалий час, однак він був проведений без належної підготовки населення. Тому єдиний документ, де зібрано дані по всій імперії, в тому числі і по Україні, хибує багатьма недоліками. Зокрема, не зовсім точними є дані про національний склад. На це вказав О.Русов у своєму рефераті. Викликають непорозуміння дані про професійний склад населення. Але, зазначає В.Садовський, не зважаючи на всі недоліки, дані перепису 1897 року багато разів передруковували в різного роду статистичних щорічниках і довідниках. З українських видань про перепис писали в "Літературно-Науковому Вістнику" (1907 р., кн.6–12), О. Русов у Записках Українського Наукового Товариства у м. Києві (т. V, 1909 р.). Даних перепису у своїх працях торкаються С.Рудницький, М.Кордуба. Вийшли статті і замітки в "Українському віснику", "Рідному краю", "Громадській думці" та ін. Дані перепису висвітлювались в підручниках з економічної географії і статистики К. Воблого, С. Остапенка, В. Садовського. За часів совєтської влади була опублікована брошура А. Хоменка: ”Населення України 1897–1927 рр.” (м.Харків). Вийшла низка видань Центрального Статистичного Управління УССР за матеріалами перепису 15 березня 1923 року. Останнім, найновішим матеріалом з демографії УССР був перепис 17 грудня 1926 року.

Здійснюючи огляд літератури і матеріалів з питань демографії України, В. Садовський також торкався діяльності наукових установ. Серед них на перше місце вчений ставив Демографічний Інститут при Всеукраїнській Академії Наук під керівництвом академіка М. Птухи. Значну роль відіграло заснування кафедр статистики і демографії в українських вищих школах у Чехо-Словацькій Республіці, Українській Господарській Академії в Подєбрадах та Українському Вільному Університеті в Празі.Висновки. Завершуючи аналіз праць В. Садовського з питань демографії, слід зазначити, що рамками даної статті окреслено лише чотири роботи вченого із зазначеної проблематики. Однак, за їх допомогою можна побачити потужний пласт, досліджений професором В. Садовським у сфері суспільної географії. Предметом наступних розвідок мають стати наукові праці вченого з проблем економічного районування, національної політики, регіональної та світової економіки.