Соціальні товари та соціальні проблеми світу: суспільно-географічний вимір

Користі і втрати від державних рішень можуть припадати на невеликий сегмент населення (концентрація) або розповсюджуватись на все населення (дисперсія). Держава діє порівняно ефективно, коли користі і втрати припадають на групи населення, які приблизно однаково сконцентровані або розсіяні. Ці групи мають нейтральний вплив на рішення держави, оскільки голоси однієї групи врівноважують голоси іншої. Але тут може бути і перевага - це залежить від інтенсивності вимог. Як приклад, можна навести систему соціального захисту, що є під впливом двох розсіяних груп працюючих та пенсіонерів. Якщо більш інтенсивними будуть вимоги останніх, держава може підвищити соціальні податки, і навпаки. Дії держави будуть менш ефективними, коли користі і втрати припадатимуть на групи населення з неоднаковою концентрацією: користі отримує невелика група, а витрати несе велика, розсіяна група, або навпаки. При цьому більш концентровані групи характеризуються більшим політичним впливом, ніж дисперсні, оскільки вони більше набувають чи втрачають в результаті певних рішень держави. Пошук ренти мотивує малі, концентровані групи отримувати різноманітні пільги, а це веде до неефективного розподілу соціальних ресурсів.

Конкурентні ринки працюють найбільш ефективно, коли продавці і покупці добре проінформовані про ціни, виробничі технології та альтернативні товари. Те саме відноситься до політичних „ринків". Виборці активні, коли вони проінформовані про кандидатів та їхні програми. Але деякі виборці вважають за краще бути взагалі не інформованими, таке явище називається „свідомим ігноруванням". Інші - інформовані, але голосувати не йдуть, - це „свідома абстиненція". Рішення, прийняті без врахування їхньої думки, не будуть повністю ефективними. Найбільш активні виборці - ті, які особисто зацікавлені в результатах, зокрема це „групи підтримки". Дії таких груп з „проштовхування" корисних їм рішень називаються лобіюванням.

Обрані особи (депутати) можуть бути під впливом різних обставин і, в силу цього, приймати неефективні рішення. Є три причини такого стану: перша - проблема „хазяїн-агент"; друга - обмін голосами при прийнятті рішень („1оgrо11іng" - англ..); третя - „правило середнього голосу" (median voter). Ці три причини, а також „парадокс голосування" (коли кожний голосуючий впевнений, що голосує правильно, але колективний, загальний результат може бути протилежним) спонукали американського вченого К. Ерроу висунути „теорему" неможливості існування раціональної і справедливої мажоритарної системи виборів.

За думкою західних дослідників, є ще одна вагома причина неефективних дій держави. Це бюрократія, або неефективна за своєю природою праця державних службовців. її причини - те, що останні є монополістами у наданні певних послуг; не отримують прибутку від своєї діяльності; намагають робити більше, ніж передбачено, - щоб отримати більше фінансування. Пропонуються такі заходи з поліпшення їхньої діяльності, як приватні контракти (приміром, з прибирання вулиць, збирання відходів, пожежної охорони тощо), конкуренція з приватними фірмами (в освіті, медицині); децентралізація великих відділів.Неефективний розподіл соціальних ресурсів може бути і в міжнародному аспекті, наприклад, коли дії однієї країни викликають неефективний розподіл ресурсів в іншій (класичний приклад - протистояння СРСР та США у другій половині XX ст.).

Неефективний розподіл соціальних ресурсів і товарів в сучасному світі призвів до гострих соціальних проблем, серед них - проблема соціального захисту населення, бідності, медичного обслуговування та ін. Зокрема проблема соціального захисту населення пов'язана з необхідністю державної підтримки непрацюючого населення (безробітних, інвалідів, людей похилого віку і молоді). Важливий показник тут - коефіцієнт залежності (відношення кількості непрацюючих до працюючих). Розрізняють коефіцієнт залежності з віку, для дітей, інвалідів, безробітних та всіх непрацюючих. Одна з гострих соціальних проблем світу – стрімке зростання коефіцієнту залежності з віку (в США зараз 1:5, в Україні 1:3), що означає необхідність вирішення проблеми матеріального забезпечення пенсіонерів. Світ знайшов шлях вирішення цієї проблеми у впровадженні накопичувальної пенсійної системи (один з найбільш успішних прикладів цього - досвід Чилі). Україна у даний час шукає шляхи переходу від солідарної пенсійної системи (що залишилась у спадок з радянських часів) до накопичу вальної.

Інша гостра соціальна проблема світу - проблема бідності. Бідне населення (тобто таке, яке отримує доходи нижче прожиткового мінімуму) є в кожній країні. Навіть у США воно складає 13% населення, причому кількість бідних в США зростає і перевищує нині 35 млн. чол., з яких 20 млн. - білі, 10 млн. - чорні (афроамериканці), 5 млн. - іспаномовні (латинос). Але у відсотках бідними є третина афроамериканських родин, чверть - латиносів, 10% – білих [6, 154]. Розрізняють два види бідності - регіональний та особистий. Приміром, у США до „бідних" штатів належать шість з п'ятидесяти (в них частка бідного населення досягає 25-30%), це Західна Вірджинія, Алабама, Міссісіпі, Арканзас, Луїзіана, Нью-Мексико. Але бідність в США і в країнах, що розвиваються - різні речі. Так, у США 100% „бідних" родин мають газову або електроплиту та холодильник, 85% - кольоровий телевізор, 70% - автомобіль, 60% - пральну машину, 50% - кондиціонер, 40% - мікрохвильову піч. А за рівень бідності в США приймається річний дохід для міської родини з чотирьох осіб в обсязі 13 тис. дол. Для тих, хто отримує менше, існують такі шляхи державної допомоги: 1) Програма соціальної допомоги (200 млрд. дол. в рік), яка передбачає допомогу родинам з дітьми, безоплатну медичну допомогу (Меdіс Аіd), безоплатні продуктові талони (Food Stamps); 2) Закон про соціальний захист, що передбачає систему суспільних робіт, курси перепідготовки, працю на державних будовах тощо; 3) Закон про встановлення мінімальної заробітної платні (з 1935 р.), яка зараз складає 7,5 дол./год.; 4) Як пропозиція вчених - запровадження негативного подоходного податку, який визначає державну допомогу бідним родинам за формулою: 1/2 прожиткового мінімуму – 1/2 заробітку [7, 211].