Реґіональна геософія – нова якість географічної реґіоналістики

Початок протистояння наших предків із азіатами-кочовиками на теренах Південно-Східної України відноситься, найімовірніше, до 602 р. – часу розгрому антського племінного союзу аварами (обрами), після чого анти зникли зі сторінок літописів. (Гунів, що мешкали на території Русі-України ще у V ст. по Хр., ми з вагомих причин, зазначених, зокрема, П.Лавровим [8], А.Кіндратенком [7], до азійських кочовиків беззастережно не відносимо). Відтак контроль над Українським Степом перейшов спершу до аварів – племені кавказького походження, згодом – до хозар (юдеїзованих тюрків). Лише 965 р., після перемоги київського князя Святослава над хозарами, українці відновили контроль над Степом. Такий стан речей існував до 1240 р. – часу зруйнування Києва Батиєм, після чого Великий Степ потрапив під контроль кочовиків алтайської етнічної сім’ї. Монголи й тюрки контролювали наші степи до ХVІ ст. – часу перших перемог запорозьких козаків над кримськими й ногайськими татарами. Відтоді на два сторіччя контроль над Степом знову перейшов до українців, і це тривало до останньої третини ХVІІІ ст. – часу встановлення повного контролю Російської імперії над Південно-Східною Україною та початку промислового освоєння краю. Нові історичні обставини зумовили виникнення адекватного явища – вже характеризованого нами “духовного кочівництва” [6], що є суттєвим чинником формування етнічної ситуації в реґіоні й у наш час.

Однією з причин експансії кочовиків углиб українських земель була суто фізико-географічна – коливання кліматичних умов. Саме в періоди аридизації клімату Великого Степу, як справедливо відзначав Л.Ґумільов [2], кочові етноси міґрували на північний захід у пошуках кращих місць для пасовищ. Ці міґрації закономірно супроводжувалися воєнними сутичками, що часом набували характеру справжніх воєн, які, за умови, якщо українські етноси перебували у стадіях згасання пасіонарності (надлому, обскурації – за Л.Ґумільовим [4]) завершувалися підкоренням миролюбних і не надто охочих до військової справи русичів-українців. Саме ці поразки нашого народу дали підстави В.Липинському вважати Великий Степ “прокляттям” України, а Є.Маланюкові – визначити його як “коридор” та «географічний “протяг”».

Наведені історичні факти та запропонована вище спроба їх аналізу свідчать про часопросторовий характер геософічної суті певного реґіону, чим підтверджується діалектична суть часопростору – поєднання Хроносу та Хоросу. Щодо України, то геософічна суть нашої Батьківщини завжди визначалася розташуванням її серцевинної частини в межах лісостепу, що відділяє дві відносно протилежні за характером ландшафтів природні смуги – ліс та степ. Саме лісостеп, що впродовж історичного часу зазнавав деяких змін свого положення, був природним середовищем, що зумовив особливості українського етногенезу, починаючи з напівлеґендарної доби етнічних контактів трипільців із аріями-гіпербореями ще в VІ тис. до Хр. Було б логічним припустити, що й у загальносвітовому масштабі зони контакту відносно протилежних за характером ландшафтів природних смуг (лісу й тундри, лісу й саван тощо) є живильним середовищем для процесів етногенезу.Реґіональні геософічні дослідження передбачають застосування не лише досягнень географічних наук (як природничого, так і суспільного циклу) та філософської думки, але й даних етнології, філологічних, сакральних наук, історії, культурології. Геософічні дослідження України є, зрештою, органічною складовою міждисциплінарного комплексу знань – українознавства – “системи наукових дициплін і напрямків, які вивчають українство як феномен людської цивілізації і культури” [18, 44]. Пошуки геософічної суті реґіону неможливі без урахування його етнічного середовища, що, власне, визначає зміст культурного компоненту певного фрагменту геопростору. Вагоме значення в геософічному дослідженні можуть мати лінґвістичні дані, зокрема, зосереджені в топонімії, а також порівняльно-лінґвістичний аналіз. Останній дозволяє встановити рівень спорідненості між етносами, навіть досить віддалених територіально одне від одного. Свідченням цьому може бути виявлена спорідненість стародавніх індоаріїв – носіїв мови санскриту – з українцями (дослідник санскриту С.Наливайко наводить численні приклади схожого звучання санскритських слів саме з українськими [13]). Зв’язок геософії із сакральними науками проявляється, зокрема, в необхідності врахування деяких часопросторових закономірностей, що не піддаються раціональному пізнанню (як то, наприклад, досліджені М.Чмиховим [17] 532-річні цикли) та геофізичних особливостей, які визначають умови життя в певному реґіоні [1].

Зв’язки геософії з історією мають обопільний характер: з одного боку, при геософічних пошуках враховується історичний шлях розвитку реґіону; з іншого боку, результати геософічного дослідження можуть сформувати особливий погляд на періодизацію історії краю. Осмислення подій української минувшини – віддаленої та близької – в геопросторовому аспекті, яке ми намагалися здійснити [5; 6], має сприяти повнішому врахуванню чинників історичного розвитку й глибшому розумінню причин і суті історичних явищ та процесів, уможливити точніше прогнозування геополітичної ситуації й, відтак, може бути корисним для державних високопосадовців при прийнятті ними політичних рішень.

Ми намагалися довести важливе значення геософічних досліджень, здійснюваних на реґіональному рівні, у формуванні цілісного бачення духовної суті фрагментів геопростору та Землі в цілому. На прикладі Південно-Східної України як своєрідного в різних відношеннях географічного реґіону проаналізовано можливість змін геософічної суті фрагменту геопростору в часі, зумовлених подіями суто природного (як то еволюція клімату) та антропогенного (суспільно-історичного) характеру. На нашу думку, можна зробити висновок про значну перспективність реґіональних геософічних досліджень як міждисциплінарного наукового напрямку на межі природничого та суспільного циклів наук. У жодному разі не заперечуючи значення традиційних галузей географічних та інших дисциплін і їх орієнтованість на майбутнє, ми констатуємо, що реґіональна геософія виступає саме як нова якість географічної реґіоналістики, просякнута філософською думкою.