Реґіональна геософія – нова якість географічної реґіоналістики

Традиційно географічні дослідження, зокрема реґіональні, мають своїм змістом виявлення, вивчення, описання, класифікацію тощо певних природних та суспільних явищ і процесів у геопросторовому вимірі, а також пошук закономірностей їх прояву. Іншими словами, традиційна (класична та некласична) географія встановлює факти і на основі здобутого позитивного конкретно-наукового знання формулює закономірності.

Але вимоги нашого сьогодення, пов’язані з особливостями сучасного етапу духовного розвитку людства, спонукають не лише до здійснення суто наукових географічних досліджень усієї Землі або виділеного за певними ознаками фрагменту геопростору (реґіону), але й до осмислення, філософської інтерпретації виявлених фактів та закономірностей. Отже, настає час філософії геопростору – геософії, витоки якої як наукового напряму сягають ще 20-х рр. ХХ ст. [19].

Дослідження духовних явищ природничими науками, як і їх зв’язок із філософією взагалі, виразно свідчать про вихід цих наук на новітній, постнекласичний етап їхнього розвитку. Одним із лідерів “постнекласизації” сучасної науки є географія, про що свідчать численні конференції з відповідної тематики та фундаментальні праці останніх років [9; 11; 14; 15 та ін.]. Саме одвічний світоглядний характер географічних наук, на нашу думку, спонукає їх до тіснішого зв’язку з невидимими явищами та силами духовного (сакрального) світу, що досягається завдяки філософській думці, яка отримує якісно новий зміст – геософічний.

Ми не претендуємо на першовідкриття в галузі геософії реґіону, адже чимало досліджень, у яких не акцентується на відповідних питаннях, і де не вживаються самі терміни “геософія”, “геософічний”, таки насправді є геософічними за своїм змістом. Прикладами можуть бути класичні праці антропогеографів – Ф.Ратцеля, Е.Реклю, С.Рудницького, історико-географів – О.Шпенґлера, А.Тойнбі, Л.Ґумільова. Ми ж намагаємося сформулювати власне геософічну думку, визначивши об’єктно-предметну сферу реґіональної геософії та наповнивши її конкретним географічним змістом.

Об’єктом геософії, на нашу думку, є планета Земля або географічний реґіон, а предметом – взаємозв’язки і взаємодія між природно-географічними, історико-географічними, сакрально-географічними, геополітичними, економіко-географічними та іншими чинниками, що визначають духовну суть геопростору або його фрагменту.

Поряд із осмисленням загальнопланетарних географічних реалій, про що пише, зокрема, А.Піскозуб [20], маючи на увазі сторони горизонту, важливе місце в геософічних дослідженнях має посісти й реґіональний компонент, адже саме на рівні географічного реґіону (мезорівні) можливе осмислення фрагменту геопростору, населеного конкретним етносом або субетносом. Так само уможливлюється рефлексія етносу з огляду на середовище його мешкання, самопізнання духу народу.

Поняттєво-термінологічна система реґіональної геософії, розвинутість якої є важливою ознакою сформованості наукового напряму, сьогодні перебуває у стадії становлення та поступового розгалуження, про що свідчать наші публікації [5; 6].

Елементи реґіональної геософії наявні у працях істориків та історико-географів П.Лаврова [8], В.Липинського [10], Є.Маланюка [12], А.Піскозуба [20], Н.Полонської-Василенко [16] та інших. При цьому зазначені автори досліджували не абстрактні фрагменти геопростору, а саме конкретні природно- або суспільно-географічні реґіони України або Польщі. Наприклад, праця П.Лаврова присвячена Південно-Східній Україні (територіям Донецької та Луганської адміністративних областей), Є.Маланюк осмислював суть степу як фрагменту українського геопростору, Н.Полонська-Василенко приділяла увагу кожній природній смузі України в контексті етносу, що її населяв, а А.Піскозуб, враховуючи зміни геософічних реалій у часі, характеризував значення кожного з реґіонів Польщі, виділених ним за сторонами горизонту, в розвитку цієї країни. Дослідники не лише ставили питання, але й давали відповіді на них. Так, В.Липинський дійшов думки, що Український Степ є “найбільшим прокляттям нашої землі” [10]. Є.Маланюк визначив той же степ як «відвічний “коридор”, відвічний географічний “протяг” в нашім історичнім “помешканні”» [12, 11]. А.Піскозуб [20] встановив послідовні зміни провідних державотворчих та націєформуючих реґіонів Польщі, наголосивши, що на початку польської історії таким реґіоном був Захід із першою столицею – Ґнєзном, за доби пізнього Середньовіччя – Південь із тодішньою столицею Краковом, у новий час – Схід із теперішньою столицею Варшавою, а в новітній період – Північ (Помор’я) із Ґданськом, де було започатковано “Солідарність”, що звільнила країну від комуністичної диктатури.Цікавим об’єктом геософічного дослідження є Південно-Східна Україна, під якою у природно-географічному відношенні розуміємо територію Донецького кряжа, на осьовій частині якого розвинулися екстразональні лісостепові природні комплекси; в історико-географічному сенсі – Кальміуську (найсхіднішу) паланку Війська Низового Запорозького; з економіко-географічної точки зору – староосвоєний промисловий реґіон, що має галуззю спеціалізації вуглевидобувне виробництво. Кожна із зазначених особливостей Південно-Східної України визначає яскраво виражену своєрідність цього реґіону. Цієї своєрідності певною мірою додавали досить часті зміни етнічної ситуації, пов’язані із самим характером природних умов – поширенням переважно степових ландшафтів. Постійна боротьба осілих русичів-українців і кочовиків різного етнічного походження за контроль над “Великим Степом” (за висловом Л.Ґумільова [3]) значною мірою зосереджувалася на територіях сучасних Донеччини й Луганщини та в різні періоди завершувалася перемогою то однієї, то іншої сторони.