Роальд Амундсен
Одного разу в протоці налетів ураган, хвилі підхопили суденце і понесли його на скелі.Судно вдарилось об скелю, дуже пошкодивши собі кіль. Не встиг Амундсен прийняти будь-яке рішення, як яхта вдарилась об підводне каміння. Але диво та вдале лавірування вберегли судно від загибелі. А одного разу на „Йоа” сталась пожежа у машинному відділенні, яку вчасно вдалось загасити.
Так, сповнені небезпек і найнесподіваніших пригод, минали дні за днями. Судно повільно пробиралось серед проток, які відокремлюють Канадський Арктичний архіпелаг від берегів Америки.
У вересні почались морози, наближалась полярна ніч, і Амундсен вирішив зупинитися на зимівлю. Біля південного берега острова Кінг-Вільям було знайдено спокійну бухту, оточену пагорбами. Її назвали бухтою Йоа. На захід простягалася вузька протока Сімпсон, що відділяє острів Кінг-Вільям від Північноамериканського континенту. Протока була зовсім без криги, і судно могло просуватись далі на захід.
Але стоянка несподівано затяглася: літо 1904 року видалося холодне, бухта і протока промерзли, лід не скресав, і довелось залишитись на другу зимівлю. Хоч які важкі були умови життя, віддаючи належне Амундсену, треба сказати, що ніхто з його супутників не захворів на цингу. Керівник експедиції уважно стежив за тим, щоб кожен її учасник мав роботу. Постійно велись метеорологічні та астрономічні спостереження. Амундсену вдалось визначити нове місцеположення магнітного полюса (магнітний полюс, як відомо, з часом змінює своє місцеположення). Це було одне з великих досягнень експедиції.
В кінці жовтня до місця зимівлі прийшли ескімоси. Відносини з корінними жителями цих місць з самого початку склалися якнайкращі. Ескімоси навчили Амундсена і його товаришів будувати снігові хатини – іглу. У похідних умовах вони були більш зручними, ніж європейські палатки, - хоча би тому, що їх не треба було тягти за собою. Це було вкрай важливо, бо взимку при морозах, які досягали -60°С, мандрівники здійснювали тривалі походи, щоб точніше визначити місце магнітного полюса.
13 серпня 1905 року судно „Йоа” вийшло з бухти у вузьку протоку Сімпсон. Подальший шлях на захід пролягав через лабіринт недосліджених проток. І нарешті, 26 серпня 1905 року норвежці побачили американське китобійне судно „Чарльз Ханссон”. Амундсен завершив тривалий період спроб багатьох поколінь відважних мандрівників пройти Північно-Західним проходом. Це було в затоці, яку згодом названо затокою Амундсена. Далі на захід простягалось море Бофорта, забите могутньою полярною кригою. Пробираючись вздовж берега на захід, 2 вересня „Йоа” застрягло у кризі північніше гирла річки Маккензі, і тут біля мису Кінг-Пойнт, залишилось на третю зимівлю. Поряд зимувало 12 американських китобійних суден. Як і в минулі зими, норвежці проводили на березі геомагнітні та метеорологічні спостереження.
Руал Амундсен у своїй каюті на "Йоа"
У липні 1906 року крига скресла, і „Йоа”, обігнувши мис Барроу, вийшло у Чукотське море. 30 серпня судно залишило позаду Берігнову протоку, а в жовтні кинуло якір в порту Сан-Франциско. Амундсен подарував цьому місту своє маленьке судно на пам’ять про підкорення Північно-Західного проходу.
Таким чином, перша самостійна експедиція Амундсена закінчилась блискучим успіхом. Тепер Амундсен здобув широку популярність як дослідник і сміливий мандрівник. Він почав готуватись до експедиції на Північний полюс, вирішивши на „Фрамі” Нансена повторити дрейф. Але перш, ніж Амундсен розпочав свою експедицію, було отримано повідомлення про відкриття північного полюса американцем Робертом Пірі. Ця новина була серйозним ударом для Амундсена. Проте відступати було пізно. Коли мандрівник вийшов в море, він змінив свій план і попрямував не на північ, як про це він заявляв офіційно, а на південь, щоб спробувати відкрити Південний полюс. Про своє рішення він оголосив команді несподівано, коли „Фрам” вже був в Атлантичному океані.
„Фрам” дійшов до своєї останньої відправної бази у Китовій бухті на південно-західному узбережжі Африки 14 січня 1911 року. Поповнивши запаси, експедиція попрямувала на південний схід. Амундсен прагнув увійти в море Росса, яке найглибше серед інших врізається в континент Антарктиди.
На березі Антарктиди Амундсен розбив табір і вирішив влаштуватись на зимівлю, відіславши „Фрам” у нижчі широти. Решта літа пішла на організацію трьох продовольчих складів по дорозі до полюса. По обидва боки від кожного складу мандрівники поставили високі жердини з прапорами, щоб зручніше їх було знайти, повертаючись назад. Довга полярна ніч пройшла благополучно, і весну мандрівники зустріли бадьорими і здоровими. Вони почали готуватись до походу на полюс.14 жовтня 1911 року, Амундсен разом з чотирма товаришами вирушили на нартах, запряжених собаками, до північного полюса. Погода сприяла мандрівникам. Собачі запряги рухались дуже швидко. По дорозі влаштовували нові продовольчі склади. На 85° північної широти дорогу заступили гори. Сходження на гори по зледенілих схилах дуже сповільнювало рух. Нарешті учасники експедиції опинились на великому льодовику, який згодом було названо льодовиком Акселя Хейберга – покровителя експедиції, який пожертвував велику суму для її організації. На висоті близько 3000 м над рівнем моря мандрівники вбили 24 собаки. Їх м’ясо повинно було служити їжею для людей та інших собак.