Історико-географічне джерелознавство
Проте повністю відмовлятися від історичних та історико-географічних і навіть літературних писемних джерел недоцільно. Візьмемо для прикладу ті ж “економіко-географічні” описи новостворених після ліквідації царським урядом Гетьманської держави чи Запорізької Січі намісництв. Описи трьох намісництв — Київського, Чернігівського і Новгород-Сіверського здійснені під керівництвом губернатора “Малой России” Андрія Милорадовича. Це були типові для того часу статистично-галузеві характеристики регіонів: описи географічного положення, занять населення, головних промислів, торгівлі, сільського господарства, міст, фінансів, укріплень тощо. Тоді їх ще називали, топографічними, а по-суті, вони були економіко-географічними (в руслі “описового державознавства”) характеристиками територій, виділених у формі адміністративних одиниць. Ці описи робили аж ніяк не географи, а освічені у сфері державознавства чиновники. Структура описів, їх зміст відповідали рівню тогочасної ще мало поділеної науки. Тому їх можна віднести як до регіональної економіки, так і до економічної географії. І якщо їх розглядати як своєрідний етап у розвитку регіональної суспільної географії, то можна трактувати як писемне джерело історії нашої науки.
Отже, можна зробити такий висновок: не так самі писемні джерела відносяться до вивчення їх історією географії чи історичною географією, як окремі аспекти їх змісту і структури. Справа ще й у тому, що коли певне писемне джерело появляється, то воно не характеризує собою ні історії науки, ні історичної географії. Воно є елементом наукової актуальності. Фактом історії воно стає значно пізніше, після проходження певного часу. Тоді воно само стає історичним фактом, історичним джерелом. А у його змісті і структурі відображені моменти історії розвитку науки.
Здавалося б, яке відношення має товста папка “Криминальное дело Степана Рудницкого” , в якій зібрано матеріали слідства у справі інкримінованого вченому злочину участі в Українській Військовій Організації [6, с. 151-164], до історії географії. Насправді це безцінне джерело інформації про наукову діяльність вченого на відтинку 1914-1933 pp. Критичне порівняння зізнань вченого про свою наукову працю (протоколи слідства) з реальною діяльністю, зафіксованою в інших джерелах (книги, статті, листи, пресові повідомлення), дає дійсно повну картину розвитку української політичної географії у цей період.
Розглянемо детальніше систему писемних джерел у цілому і їх значення для висвітлення і дослідження історії географії , зокрема суспільно-географічної науки (рис. 1)
На нашу думку, усі писемні джерела можна розділити на три великі групи: фахові праці, праці із суміжних із суспільною географією наук, які стосуються територіального аспекту явищ, інші писемні праці.
Фахові писемні суспільно-географічні джерела. Це велика група джерел, серед яких ми виділяємо три підгрупи: загально-суспільно-географічні, описово-суспільно-географічні та картографічні твори. Всі вони є результатом праці вчених чи практиків, які мали фахову освіту географа чи картографа (у минулому не було великої різниці між картографією і географією). Фахові дослідження не були рідкісним явищем навіть в умовах малоподіленої науки. Ніхто не може заперечити, що, наприклад, Г.Вареніус не був географом (написав книгу “Генеральна географія”), а Меркатор - картографом.Серед загально-суспільно-географічних праць слід, у першу чергу, виділити праці з теорії, історії та методики дослідження, а також з методики викладання. В історії української географії загалом, і особливо галицької, ця група поки що малочисельна. Зокрема, у міжвоєнний період була написана перша книга академіка С.Рудницького “Історія землезнання. Старі віки” (1925 p.), в якій відображено розвиток географії в цілому у стародавньому (грецькому, римському та ін.) світі. І це єдиний факт історії української географії в цілому. Подальші томи не були написані через арешт вченого органами ГПУ.
У галицькій географії, в т.ч. антропогеографії міжвоєнного періоду, який ми найповніше вивчили, серед вчених, що досліджували проблеми теорії та історії, виділяються проф. В.Садовський (проблеми теорії реґіоналізації, в т.ч. історії реґіоналізації України), д-р В.Огоновський (проблеми реґіоналізації, взаємодії суспільства і природи), проф. В.Кубійович (теж проблеми реґіоналізації). Їхні твори - це переважно статті і підрозділи монографій, опубліковані на межі 20-30-х років, коли проблема реґіоналізації в теоретичному і прикладному планах гостро стояла на підрадянській Україні.
Серед названих вчених передусім слід назвати проф. В.Садовського, який у трьох книгах - “Нариси економічної географії України” (1919, 1920 рр.), “Світове господарство” (1931-1933 рр.), “Нариси економіки українських земель” (1935 р.) [присвятив великі розділи загальним теоретичним питанням економічної географії]. Зокрема, це були питання об'єкта дослідження ЕГ, її місця у системі наукових дисциплін, поняття економічного району, класифікації економічних районів, ролі географічного середовища у розвитку і розміщенні виробництва.