Краєзнавчі студії Юзефа Крашевського
Великий гуманіст не докоряє, а нагадує про терпеливу працю. Прикрою для нього є різниця розумового загалу Житомира давнього і сучасного. І тепер втіху приносить кожен вияв потреби читання, освіти.
Прагнення Житомира жити мирно (жити, а не животіти у тишині дібров) автор пов'язує з драматичною долею міста: татарський погром 1606 р., вогонь і мечі 1648 р., мори, руйнування... Сумно, що не збереглися у місті сліди старовини, фундаменти церков, костьолу. Гостро звучать, сказати б по-сучасному, стратегічно-екологічні висновки Крашевського. Пізніше доведеться засуджувати нерозважливе винищення!
Пророкує рух світу до злиття націй та індивідуальностей, характеру, фізіології, інтелігентності. Страшно, щоб і нас не проковтнув цей суцільний потік «показної, але безбарвної цивілізації». Пристрасно спонукає: «Берімо від інших все, що добре, лиш збережімо в собі суворого духа давнини, який зробив нас тим, чим ми були, і шануймо навіть найдрібніші пам'ятки, що відокремлюють нас від того глуму, що не має нині ні вітчизни, яку б кохав, ані віри, за яку б віддав життя». Хіба не звучить в цих рядках засторога проти майбутнього процесу глобалізації і його негативних наслідків для людства?
Та все ж Ю. Крашевський не втрачає оптимізму щодо майбутнього Житомира. «Відсунутий у глибину краю, на межу провінції, позбавлений сполучень зі світом, Житомир виробляв здебільшого своєю працею, власними силами. Нехай уповільненим поступом, але з дотриманням характеру, Житомир «повинен черпати в собі засоби до відродження».
Волинський період життя, як вже зазначалося, був найпліднішим у літературній діяльності Крашевського, масштаби якої вражають і викликають захоплення. “Жодного дня без рядка” – цього девізу письменник неухильно дотримувався протягом всього життя. “Том роману від 6 до 10 тисяч рядків, – розповідав письменник, – пишу звичайно десять днів… Коли закінчую, все перечитую, і що мені не сподобається – відкидаю, вставляю нові сторінки й на них пишу”. А з іншої нагоди додав: “Як сяду писати, то пишу безперервно, невідривно”. За підрахунками доцента В. О. Єршова основна бібліографія художніх творів Ю. І. Крашевського, створених в Житомирі, становить 35 позицій. А ще була насичена кореспондентська співпраця із варшавською “Щоденною газетою”, регулярне листування тощо. Саме на житомирський період життя письменника припадає робота над упорядкуванням та виданням 4-томної історичної праці “Спогади Яна Дуклана Охоцького” – нашого земляка з с. Вільська (тепер Черняхівського району). Ці мемуари, що побачили світ 1857 року у Вільно, можна без перебільшення вважати енциклопедією життя Волині кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст.
Особлива сторінка творчості Ю. І. Крашевського – це його волинська тематика. Ю. І. Крашевський гаряче співчував братньому українському народу, уважно вивчав побут, звичаї і фольклор поліських селян.Перегорнемо сторінки його творів, присвячених волинській тематиці. “…Якщо є на світі тихий край, край лагідний, то це наше Полісся. Коли тільки через якесь село не проходить поштовий гостинець або торговий тракт, то опріч звичайного гомону села – ніби дихання його – нічого стороннього не почуєш, нічого чужого не побачиш. Всі свити однаково сірі, всі хустки однаково білі, і сосни однаково зелені, і хати однаково низькі, непоказні…”. Це уривок з твору “Уляна”, який має підзаголовок “Поліська повість”. Письменник яскравими фарбами змальовує природу рідної йому Волині. Але Крашевський не байдужий спостерігач. Моторошно стає, коли знайомився з хатою поліщука: “Заболочені за звичаєм сіни, де свині місять багнюку, захаращені граблями, заготовленою на зиму лучиною, драбинами, уламками старих сох і борін; із сіней – вхід до однієї-єдиної кімнати з піччю і лавами довкола, темної, тісної, димної, без підлоги. Посередині стіл, діжа-годувальниця, в кутку на лаві під святим образом часом ще дитяча колиска і ткацький верстат. Нічого зайвого, нічого поза найпершими життєвими потребами, жодної пам’ятної речі, жодного почуття, зв’язаного з предметом, тут ти не знайдеш. Це ще стан напівдикого люду…”. І на фоні вражаючої картини злиденного життя – трагічна історія поліської жінки-кріпачки Уляни, красуні, зведеної бездушним і жорстоким паном. Вона не витримує наруги, накладає на себе руки.
У селянських повістях Крашевського змальовуються високі моральні якості, душевна краса і обдарованість людей з народу, подібних до Остапа Бондарчука з однойменного твору. Любовно малюючи привабливі картини “привільної і урожайної Волині, одягненої в смарагдові гаї і золоті ниви, оперезаної річками і лазуровими ручаями” (повість “Історія Савки”), письменник зазначав: “Так, роздолля на Волині, але тільки не мужикам… На тій самій волинській землі, де на панщину гонять від неділі до неділі, де парубків посилають плотарювати, а дівчат змушують сидіти в темних і смердючих сукновальнях, де здирають останній гріш за подушне й оренду, – і на додаток до всього, мов на сміх, запевняють хлопів, що їм добре живеться, і вони мусять бути задоволені”.
Демократ за своїми поглядами, Ю. І. Крашевський дуже болісно сприймав тогочасну невлаштованість суспільства. В листі від 24 лютого 1858 року він у розпачі писав: “Ніколи донині не був таким пригніченим. Останні мої спроби участі в громадському житті і зустрічі з великою кількістю людей відкрили мені все наше моральне убозтво і безповоротний занепад духу. Про таке безсоромне самолюбство я й уявлення не мав. Коли зайшла мова про звільнення селян, були такі, котрі пропонували, щоб уряд заплатив їм за свободу людей, були й інші, що, даруючи свободу, ані клаптя землі, котру своєю вважають, подарувати не хотіли, були й ще інші… та годі це повторювати. Знаю, що лишився сам-один, при своїй думці, не розділеній ніким і, на додачу, спотвореній якнайогиднішим робом. То була моя остання спроба участі в громадському житті провінції, що в її майбутнє я втратив усяку віру”. Відчуваєте крик душі письменника? У знак протесту Ю. Крашевський назавжди залишив любу йому Волинь. У 1860 році, не потрафивши місцевому начальству, Крашевський подав прохання про звільнення його з посади попечителя гімназії. Письменник назавжди виїхав з нашого міста, залишивши по собі вдячну пам’ять житомирян і свої численні твори з життя і побуту українського народу як своєрідний звинувачувальний документ епосі, в якій він жив і творив.