Гетьманщина

Проте, як зауважує ідеолог сучасного українського консерватизму Вячеслав Ли-пинський, Гетьманщина мала ширше значення. Воно полягало в ознайомленні й на­віть залученні на підтримку ідеї української державності деяких представників знач­но русифікованої соціально-економічної верхівки України. А це в свою чергу сприя­ло розширенню соціальної бази цієї ідеї поза вузький прошарок української інтелі­генції на чисельніший, надійніший і продуктивніший клас «хліборобів», тобто за­можних селян і володарів маєтків. Відтак, якби Скоропадський утримався, то, на думку Липинського, він привернув би на бік української державності найпродуктив­ніше населення країни, не залишаючи її в залежності від «ідеологічної секти», як він називав національне свідому українську інтелігенцію.

Директорія

Вигнавши Скоропадського, Директорія стала перетворюватися з переможного повстанського комітету на уряд нововідродженої Української Народної Республіки. Деякий час зберігаючи за собою найвищі виконавчі функції, вона призначила кабі­нет міністрів на чолі з Володимиром Чехівським. Склад кабінету з усією очевид­ністю свідчив про те, що провідну роль у новому уряді гратимуть не «старші політики» на зразок Грушевського, а молоді.

26 грудня 1918 р. Директорія видала Декларацію, в якій оголошувалося про те, що вона намагатиметься встановити баланс між революційними реформами й поряд­ком. Однак перевага при цьому надавалася явно першим. Одним із основних поло­жень Декларації була обіцянка експропріювати державні, церковні та великі при­ватні землеволодіння для перерозподілу їх серед селян. Уряд брав на себе зобов'я­зання бути представником інтересів робітників, селян і «трудової інтелігенції», а також оголошував про намір позбавити виборчих прав земельну й промислову бур­жуазію. З цією метою він скликав з'їзд робітників, що мав функціонувати як пред­ставницький і законодавчий орган держави.

Але небагато з поставлених цілей удалося здійснити новому урядові, як його з усіх боків обсіли внутрішні й зовнішні проблеми. Ключове внутрішнє питання, що через нього між українськими політичними партіями відбувся розкол, зводилося до того, якою має бути нова влада — парламентською демократією (як того хотіли помірковані соціалісти) чи українським різновидом системи Рад (чого домагалися ліві радикали). Останні на чолі з Винниченком доводили, що українці мають нада­вати суспільним перетворенням такої ж уваги, як і національному визволенню, і, пе­рейнявши систему Рад, вони б тим самим викрали у більшовиків їхні «грім та блис­кавку». На це помірковано настроєні діячі національної орієнтації, на боці яких бу­ли симпатії Петлюри, відповідали, що саме захопленість суспільними експеримен­тами і, як наслідок цього, ігнорування необхідності створення армії та інших інсти­тутів держави призвели до падіння Центральної Ради, і що цієї помилки не треба по­вторювати. Отож, давня дилема української інтелігенції — чому віддати пріоритет:

соціалістичній революції чи національному визволенню — знову сіяла в її лавах во­рожнечу і безладдя.Конфлікт між фракціями поширився на царину зовнішніх стосунків. У грудні 1918 р. Антанта, й насамперед Франція, висадила в Одесі та інших чорноморських портах 60-тисячне військо. Цей несподіваний крок пояснювався рішенням захід­них держав-переможниць заблокувати поширення більшовизму. Вони мали намір надати безпосередньо військову підтримку антибільшовицьким силам Білої армії, що готувалися на Дону до війни за відновлення «єдиної та неподільної Росії». Тим часом на півночі дедалі виразнішими ставали наміри більшовиків знову напасти на Україну. Зрозуміло, що Директорія не могла протистояти обом цим силам і тому була змушена порозумітися з якоюсь із них. Як і можна було очікувати, Винниченко зі своїми ліворадикальними товаришами схилялися до союзу з Москвою, в той час як помірковані та армія наполягали на угоді з Антантою. Однак розв'язали цю супе­речку самі більшовики — в той час як їхні представники вели мирні переговори з Ди­ректорією, червоні війська напали на Харків.

Другий наступ більшовиків на Україну. З наближенням більшовицьких військ Директорія поводила себе аналогічно тому, як діяла за рік перед тим Центральна Рада. В останні, сповнені відчаю дні, що лишалися до падіння Києва, Директорія про­вела кілька символічних демонстрацій суверенності. 22 січня 1919 р. вона відсвятку­вала злуку Української Народної Республіки з новоутвореною в Галичині Західно­українською Народною Республікою, про яку мріяли покоління української інтелігенції як на заході, так і на сході. Проте в ситуації, коли обидва уряди були змушені боротися за власне існування, їхні перспективи здавалися безрадісними. До того ж ці уряди зберігали свій окремий адміністративний апарат, військо й політику. Тому це була злука лише за назвою.

Та й боєздатність військ українського уряду, як і рік тому, викликала лише роз­чарування. Ще до другого наступу більшовиків солдати, які брали участь у пова­ленні гетьмана, повернулися до сіл, ліквідувавши, на їхню думку, головну загрозу для свого благополуччя і не дбаючи про долю Директорії. Виразні прорадянські тен­денції, що проступали в політиці українського уряду, допомогли більшовицьким агі­таторам ще легше, ніж раніше, схилити на свій бік багатьох таких селян. Тому армія Директорії, яка ще кілька тижнів тому налічувала понад 100 тис. солдатів, зменши­лася до 25 тис. Велика її частина й надалі складалася з партизанських загонів на чолі з отаманами, яких головнокомандувач С. Петлюра ледве міг контролювати. З даль­шим погіршенням воєнної обстановки 2 лютого Директорія залишила Київ і пере­їхала до Вінниці. Весною, після ряду військових поразок, вона ледве утримувала невеличку смугу території навколо Кам'янця-Подільського.