Політичні партії на прикінці грамодянськой війни
**********************
У 1919 році Україну поглинув цілковитий хаос. У новітній історії Європи жодна країна не пережила такої всеохоплюючої анархії, такої запеклої громадянськой боротьби, такого остаточного розвалу влади, яких у цей час зазнала Україна. Шість різних армій діяли на її території: українська, більшовицька, біла, Антанти, польска та анархістська. Менш ніж за рік Київ п’ять разів переходив із рук в руки. Численні фронти розділяли одне від одного міста й цілі регіони. Майже повністю порушився зв’язок із зовнішнім світом. Знелюдніли голодні міста, а їхні мешканці в пошуках їжі подавалися на село. Села буквально забарикадовувалися від непрошених гостей. Тим часом різні уряди, яким удавалось заволодіти Києвом, скеровували увагу та енергію на те щоб відбити атаки ворогів. Україна стала краєм, яким було легко заволодіти, але неможливо управляти. Вигнавши Скоропадського, Директорія стала перетворюватися на уряд ново відродженої Української Народної Республіки. Деякий час зберігаючи за собою найвищі виконавчі функції, вона призначила кабінет міністрів на чолі з Володимиром Чехівським. Склад кабінету з усією очевидністю свідчив про те, що провідну роль у новому уряді гратимуть не “старші політики” на зразок Грушевського, а молоді.
Але справи з українськими політичними партіями були кепські. Тут доцільно надати слово радянським історикам, які цілком слушно писали, що “під підвійним впливом комуністів, ззовні і всередині, всі дрібнобуржуазні партії розкладались. Не залишилось жодної соціалістичної партії, яка б не розкололась на ліву і праву”. Не оминуло це й Українську соціал-демократичну робітничу партію, у лавах якої були такі найвизначніші діячи української революції як Володимир Винниченко і Симон Петлюра. Протиріччя у партії спливли під час VI конгресу УСДРП, який відбувся в Києві 9 – 12 січня 1919 року. Вже с першого дня його учасники поділилися на тих, хто схилявся до радянської платформи, і тих, хто й надалі обстоював засади демократії і парламентаризму.
Програмну доповідь за дорученням Центрального комітету партії виголосив Анатоль Пісоцький. Він доводив,що українці повинні створити свою незалежну українську соціалістичну республіку з владою Рад та організацією всього господарства на соціальний основі. Ці погляди підтримала так звана “київська група” – Михайло Ткаченко, Михайло Драгомирецький, Юрко Мазуренко, Михайло Авдіенко та ін. Після доповіді розгорнулася дискусія, яка точилася навколо проблеми співвідношення демократії і диктатури в тому числі так званої ”диктатури пролетаріату”.
Проти про радянської позиції виступив голова Директорії Володимир Винниченко. Щодо самого виступу Винниченко можна зазначити, що він неодноразово підкреслював соціальні й національні чинники як домінантні в українській революції. Ось кілька його тверджень:”… треба мати на увазі, що ми не тільки соціалісти, а й державники.Кожен з нас є до певної міри попечений націоналіст”. Говорячи про селянство України, Винниченко вважав, що завданням партії є втягнути його у процес національно-соціальної революції.”Ми, державники-націоналісти, ми як національна особа не хочемо умирати або подлягати болючій експериментації… В сучасних умовах мусимо опиратися на переважаючу реальну силу – на селянство”. Свій виступ Винниченко скінчив так:”На оборону прав народу, на оборону державної незалежності мусимо стати твердо”.
Винниченка підтримав у своєму виступі Микола Порш, який звернув увагу на те, що в умовах української дійсності диктатура міста над селом була б повторенням російсько-більшовицького панування.
У зовсім іншому дусі говорив Володимир Чехівський. Він здивував усіх учасників з’їзду, коли висловився за створення радянської влади в Україні. Відкидаючи більшовицький методи як насильницькі та диктаторські, промовець рівночасно обстоював думку, що в революційні часи не потрібно парламентів, обраних на засадах загального виборчого права, а потрібні Ради в їх “чистому, не опоганеному виді”.Коли порівняти промову Винниченка з промовою Чехівського, стає ясно, що не все було гаразд, коли голова уряду і голова Директорії дивились так протилежно на основні завдання української політики. А коли сам провід Української Народної Республіки так різнився у своїх поглядах, то що можно було вимагати від українських мас? Вони або підпадали під більшовицьку пропаганду, або ставали байдужими.
Криза, яку переживали український партії, відчутно виявилася під час Трудового конгресу, який засідав у Києві 22 – 28 січня 1919 року. Сама назва “Трудовий конгрес” свідчить, що в Україні відбувалась певна радикалізація, в дусі якої Директорія відводила конгресові роль революційного парламента України.
Конгрес мали складати майже 600 депутатів від селянства робітництва та інтелігенції України. Для Західної України було призначено 65 місць. Попри великі перешкоди на конгрес прибули понад 400 делегатів, із них 36 від Західноукраїнської Республіки зі Львом Бічинським на чолі.