Історія розвитку лікувальної фізичної культури

Третій етап (1941-1945) – знаменитий широким використанням ЛФК в період Великої Вітчизняної Війни в госпіталях.

Четвертий етап, початий з 1945 року, характеризується подальшим широким заглибленням ЛФК в систему лікувально-профілактичних заходів.

Характерна особливість методу ЛФК – його фізіологічність і незмінність для організму. Цим і пояснюється ефективність використання його при різних захворюваннях і травмах. Важлива особливість метода ЛФК – активна участь самого хворого в лікувальному процесі, тому лікарю при призначенні ЛФК слідує чітко оприділити ступінь його фізичної активності. В організації лікування хворих спокій і рух не протирічать, а доповнюють один одного.

ЛФК являється також методом патогенетичною терапією. Крім цього ЛФК – метод функціональної терапії, так як фізичні вправи стимулюють і розвивають функцію всіх основних органів системи.

Характерна риса метода ЛФК – тренування хворих за допомогою фізичних вправ, яка поділяється на загальну і спеціальну. Загальне тренування організму в цілому застосовується з метою оздоровлення, укріплення організму в цілому і розвиток адаптації до більших фізичних навантажень, спеціальна – з метою відновлення, нормалізації і розвитку функцій чи то систем, порушених через норми чи травми. В залежності від захворювання методика фізичного лікування повина нести індивідуальний характер.

ЛФК необхідно використовувати, коли потрібно повисити тонус організму хворого, стимулювати фізіологічні процеси, коли треба відновити функції пошкодженого органу чи системи, протидіяти застійним явищам, попередити прогресуючі захворювання і можливі ускладнення само собою, якщо відсутні протипоказання.

3.Розвиток лікувальної фізкультури як дисципліни.

Лікувальна фізична як дисципліна – розділ вправ і других засобів фізичної культури і розроблені методи їх застосування в лікувально-профілактичних і реабілітаційних цілях.Термін “лікувальна фізкультура” був затверджений Пленумом Ради фізкультури Наркомздрава СССР в 1929р. цим терміном були замінені старі поняття “кінозетерапія”, “мототерапія”, “лікувальна гімнастика” і ін., як правило розглядаючи застосування фізичних вправ з вузько-локальних механічних позицій.

Великий вплив на формування ЛФК як дисципліни показали роботи великих вчених І.М. Сечєнова, І.П. Павлова, Н.В. Віденського, М.Я. Мудрова, З.А. Захарівна, С.П. Боткіна, П.Ф.Лесгатота і ін.

ЛФК як наукова дисципліна сформувалася після Великої Жовтневої революції. Велику роль зіграв в її розвитку перший нарком охорони здоровя, а також Н.А. Сегмашко.

В 1928 році в Центральному інституті культури було організована перша в країні кафедра ЛФК, яку очолив І.М. Саркізов-Серазіні, в 1931 – кафедра ДФК в ЦІІ лікарів, якою завідував Б.А. Іванівський.

В 30-х роках ХХ ст. ЛФК завойовує все більше визнання. В 1944 році виходить перший підручник по ЛФК для студентів-медиків В.В. Горіневський і Е.Ф. Древінг, в 1950році – монографія Н.В. Мошкова “Общиеоснові лечебной физкультурі”, в 1959р. – підучникпо ЛФК і медичному контролю С.М. Іванова. В 1957 році МЗСССР затверджує учбові програми по ЛФК для всіх факультетів медичних інститутів.

Під час Великої Вітчизняної війни розроблені ЛФК методи широко із великим успіхом застосовані для відновлення здоровя ранених і хворих.

В 1966 році вийшла постанова ЦККПСС і Ради Міністрів СССР “О мерах по дальнейшему развитию физической культуры и спорта”, яка відіграла величезну роль в розширенні застосування ЛФК.

Використана література:

1.Б.В. Петровський. Большая медическая энциклопедия. Том 22 // Москва:1985.