Політика відкритого ринку

терміновістю угоди;

учасниками угоди (тільки банки чи разом із небанківськими

дилерами фондового ринку).Історично першою формою операцій на відкритому ринку були звичайні операції центрального банку з купівлі та продажу цінних па¬перів. У. найбільших масштабах ці операції здійснюються в США. Так, частка державних цінних паперів в активах консолідованого ба¬лансу федеральних резервних банків США протягом 1994—1996 рр. становила понад 80 % . Зростання попиту на цінні папери, зокрема з боку центрального банку, призводить до зростання їхньої ринкової вартості й одночасно до падіння фактичної дохідності, що, природно, спонукає власників цінних паперів (комерційні банки, інституційних інвесторів, населення) до їх продажу. І навпаки, якщо зростає пропо¬зиція цінних паперів, зокрема з боку центрального банку, це призво¬дить до зниження цін на цінні папери й відповідно до підвищення їх¬ньої фактичної дохідності, що, у свою чергу, стимулює інвесторів укладати гроші в цінні папери. Отже, центральні банки проводять операції на відкритому ринку, спираючись на дію ринкових механіз¬мів коливання цін і дохідності фінансових інструментів.

Значущість і важливість політики відкритого ринку в США визначається са¬мою процедурою прийняття рішень щодо проведення операцій із цінними папера¬ми. Ключові рішення приймає спеціально створений у рамках Федеральної резерв¬ної системи Федеральний комітет відкритого ринку. Він аналізує економічну ситуацію в країні (показники цін і заробітної плати, тенденції розвитку виробницт¬ва, прогноз зміни валютного курсу й рівня безробіття, динаміку процентної ставки тощо) і на підставі цього аналізу, а також враховуючи основні напрями й параметри грошово-кредитної політики визначає конкретні рекомендації щодо політики від¬критого ринку у вигляді директиви. Безпосередньо на ринку операції з цінними па¬перами згідно з директивою Комітету здійснює тільки один федеральний резервний банк, а саме: Банк Нью-Йорка. Він укладає угоди з купівлі — продажу цінних паперів із спеціально відібраними первинними дилерами ринку. Це — фінансово надійні банки, брокерські та дилерські фірми, що мають стабільну позицію та значний дос¬від діяльності на фондовому ринку і на довгостроковій основі здійснюють операції з державними цінними паперами у великих обсягах.

У 80—90-ті роки у країнах із розвинутою ринковою економікою значно зростає ринок операцій із цінними паперами на умовах угоди про зворотну купівлю. Це пояснюється, по-перше, позитивними якостями цього гнучкого регулятивного інструмента, а, по-друге, стрімким розвитком телекомунікацій і комп'ютерної техніки, що обумовило розроблення й використання таких досконалих розрахун¬кових і депозитарних систем, яких потребують операції РЕПО.

Операція РЕПО — фінансова операція, що складається з двох частин. У першій частині цієї опера¬ції (стандартне РЕПО) одна сторона продає цінні папери іншій сторо¬ні. Водночас перша сторона бере на себе зобов'язання викупити ука¬зані цінні папери у визначений термін або на вимогу другої сторони.

Це зобов'язання на зворотну купівлю відповідає зобов'язанню на зворотний продаж, що його бере на себе друга сторона. Слід додати, що зворотна купівля цінних паперів здійснюється за ціною, яка від¬різняється від ціни первісного продажу. Різниця між цінами і є тим процентним доходом, який має отримати сторона, котра виступає покупцем цінних паперів (продавцем грошових коштів) у першій частині РЕПО. Ціна зворотного викупу являє собою суму первісної ціни продажу і деякого процента, що сплачується позичальником коштів. Ставка цього процента (ставка РЕПО) розраховується на ос¬нові року (365 днів), що дає певну підставу розглядати РЕПО як фор¬му короткострокового кредиту, забезпеченого цінними паперами.

Процентний дохід, який можна отримати від інвестування кош¬тів в угоду РЕПО, визначається за формулою:

Сума коштів, Ставка Термін

Процентний дохід = інвестованихХРЕПОХ операції

у проведення 365

угоди РЕПО

Обсяг державних цінних паперів, куплених на умовах угоди РЕПО, в портфелі федеральних резервних банків США за три роки (1994—1996 рр.) зріс більш як у 5 разів, а їхня частка в активах банків збільшилася з 1 до 4 %. В активах Німецького федерального банку цінні папери на умовах угоди про перепродаж становлять більше третини.