Національна валюта України та шляхи її стабілізації

Перехід до економічного зростання можна розглядати як критерій успішності першого етапу стабілізаційної стратегії. Економічне зростання, що зумовлюється підвищенням стабільності економіки і зміцнює цю стабільність, характеризує процес розширеного суспільного відтворення. Виходячи із визначення, наведеного у першому розділі роботи, єдність стабілізації та зростання може бути охарактеризована поняттям економічна безпека. Країни, у яких під дією вбудованих регуляторів запрацював процес суспільного відтворення, через що сформувалася значна протидія зовнішнім та внутрішнім загрозам, мають високий рівень економічної безпеки (країни-колишні учасниці другої світової війни, Японія і, певною мірою, деякі НІК). Ряд перехідних економік знаходяться на шляху підвищення економічної безпеки, проте чотирирічний досвід економічного зростання поки що недостатній для оцінки його стійкості. Для більшості країн Латинської Америки та деяких перехідних економік, до яких відносяться майже всі колишні радянські республіки, характерно збільшення насамперед внутрішніх та зовнішніх загроз економічній безпеці.

Для забезпечення ефективної економічної стабілізації критично важливими є три головні характеристики економічної стратегії: її структура, послідовність та інституційне забезпечення.

Структура економічної політики у ринковій економіці визначається структурою суб'єкта політики та теоретичною основою його діяльності, рівнем розвитку ринкового середовища, інституційною структурою суспільства, певними екзогенними чинниками. Структурованість економічної стратегії передбачає наявність чітко визначеної та вірно сформульованої мети, набору стратегічних напрямів, що виходять з головних тенденцій розвитку економічної системи, стратегічних завдань і пріоритетів, які, власне, покликані забезпечити стабілізацію та економічне зростання, та відповідних їм заходів економічної тактики.

Досвід засвідчив, що країни із розвиненою структурою економічної стратегії - Німеччина, Франція, Японія, Південна Корея, Тайвань, Китай - мали найбільший успіх. У цих державах завдання та напрями економічної стратегії було чітко підпорядковано стратегічній меті - стабілізації економіки та забезпеченню економічного зростання. Певні диспропорції призводили до структурних суперечностей, інфляційних тенденцій, хоча швидко були ліквідовані дією переважно властивих цим системам ринкових важелів.

Натомість у ряді країн сталися значні деформації структури економічної стратегії. Так, у Латинській Америці вони вявлялися у надмірному одержавленні економіки, потім - у наданні невиправданого пріоритету грошовій стабілізації та вирівнюванню зовнішньоторговельного балансу за рахунок інших завдань економічної стабілізації. У НІК, насамперед третьої "хвилі", завдання залучення іноземних інвестицій та збільшення зовнішньоторговельного обороту набуло властивостей стратегічного напряму. Це у другій половині 90-хроків зумовило низький рівень економічної безпеки цих країн. Водночас побудова збалансованої структури економіки відійшла у їхніх стабілізаційних стратегіях на другий план.У перехідних суспільствах відбуваються значні зрушення у структурі суспільної системи, що викликає порушення і в економічній стратегії. У більшості з них слід говорити передусім про недостатню визначеність стратегічної мети. Оскільки за останню ставився перехід до ринкової економіки, принижувалася роль економічної стратегії, що полягала здебільшого у політиці лібералізації. У стратегіях за умов переростання лібералізації цін, зниження бюджетного дефіциту, антиінфляційної політики, приватизації державної власності у стратегічні напрями відбувалося суттєве погіршення показників економічної безпеки. Адже ці завдання мають сенс лише як складові пакету заходів економічної стратегії, що засвідчив досвід НІК або економік повоєнної відбудови. Тому і в Україні, де характеру стратегічних напрямів набули антиінфляційна політика, мінімізація бюджетного дефіциту та стабілізація валютного курсу, спостерігається тривалий економічний спад та розпад тих складових економічної системи, що не входять до зазначених напрямів, насамперед власне виробничого комплексу. Стабілізаційна стратегія у перехідних економіках була успішною передусім у країнах, де держава залишила за собою роль головного реформатора або повернула її (Польща, Угорщина, Чехія, Китай), координуючи та контролюючи процеси економічної трансформації.

Структурованість економічної стратегії передбачає також наявність розвинених суб'єктів та об'єктів економічної стратегії. Тому слід зазначити, що вбудовані регулятори економічної системи за своєю формою є діями економічних суб'єктів у досягненні власних економічних інтересів. Таким чином, адекватне функціонування системи ринкових регуляторів можливе лише за умови здатності приватних економічних суб'єктів розробляти та здійснювати власні ефективні економічні стратегії. У свою чергу, економічна стратегія держави прямо чи опосередковано повинна впливати на діяльність приватних економічних суб'єктів, формується у розрахунку на їхню раціональну реакцію.

У зв'язку з цим однією з найважливіших рис успішних стратегій стабілізації було саме першочергове сприяння розвиткові приватних економічних суб'єктів, зміцненню національних виробників як первинної ланки національної економіки, відновленню та розширенню їхніх зв'язків. Якщо у Західній Європі після другої світової війни відновлення ефективних суб'єктів приватної економічної влади не вимагало значних зусиль, то в Японії та НІК, а особливо у перехідних економіках, усе було навпаки. Японії та НІК завдяки застосуванню стратегії сприяння розвитку національних підприємств, інституційних схем їхньої взаємодії, підтримки державної та приватної власності вдалося закласти підвалини стабільної економічної системи. Натомість розрахунок на самостійний розвиток приватних підприємств після лібералізації економіки у Центральній та Східній Європі, Латинській Америці не мав бажаних результатів, через що уряди цих країн змушені були перейти до активної політики розвитку інституційної структури. Головною причиною трансформаційної кризи та кризи у Латинській Америці 80-90-х є переоцінка здатності приватних економічних суб'єктів здійснювати ефективну економічну стратегію за умов різкого відходу держави від регулювання економіки.