Доступність економічної освіти
- на факультетах підвищення кваліфікації при Вузах.
Час навчання керівників і фахівців зараховується їм у загальний стаж, за цей час ним виплачується середній заробіток, інші винагороди. Будь-яка форма навчання, перепідготовки й підвищення кваліфікації повинні у своїй основі мати які-небудь мотивуючі фактори й тільки в цьому випадку буде ефективно.
Постійна потреба підприємства в підвищенні продуктивності праці, у підвищенні теоретичних знань змушує планомірно вести підготовку кадрів і підвищувати їхню кваліфікацію. Між кваліфікацією працівника й ефективністю його праці існує пряма залежність.
Навчання:
Для придбання початкового рівня кваліфікації проводиться навчання працівників. Найчастіше це індивідуальні заняття. Кожен новий працівник комбінату має наставника, що навчає його теоретично й практично. Крім цього майстер один раз в 2 місяці проводить заняття із бригадою для підвищення кваліфікації працівників.
3. Якість вищої освіти як фактор конкурентоспроможності у глобалізованому світіУ сучасній конкурентній економіці є три базових ресурси: інвестиційні ресурси, люди та інформація, яка також є мобільним ресурсом. У минулому столітті вирвалися вперед не ті, у кого Були газ, нафта, бензин, а ті, хто першим зрозумів важливість людського фактора і поставив на висококваліфіковану робочу силу, – це Японія, Південна Корея, Німеччина. 26 вересня 2006 року Всесвітній економічний форум оприлюднив «Звіт про глобальну конкурентоспроможність 2006–2007», в якому наведено рейтинг конкурентоспроможності 125 країн світу. Україна за загальним рейтингом посіла 78-ме місце, за окремими факторами: базові показники (перша група) – державні та громадські інститути – 104-те; інфраструктура – 69-те; макроекономіка – 74-те; охорона здоров’я і шкільна освіта – 94-те. Друга група характеризує ефективність економіки: вища освіта і професійна підготовка – 48-ме; ефективність ринків – 80-те; технологічний розвиток – 90-те. Третя група показників – інноваційні: розвиненість бізнес-процесів – 76-те; власне інновації – 73-тє. Як бачимо, сама вища освіта України ще здатна підтримувати рейтинг держави хоча б не серед останніх, але не спроможна достатньою мірою забезпечити інтелектуальну складову щодо інших акторів конкурентоспроможності, як-то інноваційний і технологічний розвиток. Стратегією розвитку Харківського регіону до 2011 року кластер «науковий вузол і освітні послуги ВНЗ» визначено одним із шести базових регіональних пріоритетів, який може стати самодостатньою галуззю регіональної економіки та рушійною силою, здатною подолати занепад регіональної економічної системи.
Головним критерієм розвитку вищої школи може бути тільки якість освіти. Основні підходи до формулювання поняття якості освіти визначено конвенцією, прийнятою в ході підготовки празької зустрічі міністрів вищої освіти держав-учасниць Болонського процесу (Саламанка, 30 березня 2001 року). Оцінка якості, згідно з положеннями конвенції, повинна враховувати цілі та місію навчальних закладів і програм, бути збалансованою між новаціями і традиціями, академічними цінностями та соціально-економічною необхідністю, послідовністю програм і свободою вибору студентів.
Таким чином, поняття якості освіти охоплює викладання та наукові дослідження, управління і адміністрування, увагу до потреб студентів та надання їм поза навчальних послуг.
Європейські стандарти і рекомендації щодо внутрішнього забезпечення якості у вищих навчальних закладах наголошують перш за все на необхідності визначення політики та пов’язаних з нею процедур, які б забезпечували відповідну якість створення та виконання навчальних програм, орієнтовану на стратегію її постійного підвищення. При цьому у кожному вищому навчальному закладі стратегія, політика і процедура підвищення якості повинні мати офіційний статус та передбачати участь усіх сторін, а в першу чергу – студентів. Практика української вищої школи показала, що необхідні результати досягаються при збереженні кращих традицій освіти на основі її фундаменталізації, з одного боку, та створення умов випускникам для їх якнайшвидшої адаптації за рахунок наближення навчання до практики. Варто погодитися з президентом Національного університету «Києво-Могилянська академія» В. С. Брюховецьким, що освіта – це не тільки передача певної суми знань. Це процес інтелектуального виховання. Як і будь який виробничий процес (а процес навчання і виховання – це вироблення нової якості інтелекту), потребує забезпечення ресурсами робочої
сили, засобів та предметів праці. Однак освітня галузь потребує змін адекватних глобалізаційним процесам, які здатні вивести її на рівень сучасної світової або регіональної конкурентоспроможності.Проблема перша – стосовно робочої сили: кого в навчальному закладі слід вважати робочою силою? Традиційно вважається, що до персоналу входять: адміністрація, викладачі та наукові співробітники, інший персонал. А студенти? З нашої точки зору, якість освіти багато в чому залежить від того, ким себе вважають студенти: перше – лише споживачами освітніх послуг, чи друге – рівноправними партнерами організації навчального процесу. На жаль, багато з них згодні на неякісну освіту, аби був диплом. Якщо ж друге, то студент повинен свідомо бути відповідальним за кількість, продуктивність і якість своєї праці, а отже, і повною мірою бути співучасником організації навчального процесу по принципу «суб’єкт-суб’єкт». У будь-якому разі для забезпечення якості освіти в навчальному закладі, який ставить собі це за мету, має бути сформовано систему інтелектуального виховання. Проблема друга – якість викладацького складу. Чи в змозі викладацький персонал навіть при високій «остепененности» виконувати свої прямі обов’язки? 20–30-ті, а потім 60–70-ті роки минулого століття ознаменувалися великою кількістю наукових робіт за результатами вивчення умов праці та побуту працівників ВНЗ, зокрема їх бюджету часу. Звичайно, матеріали цих досліджень застаріли, але сам факт уваги до них вчених та керівних органів держави, регіонів і окремих навчальних закладів говорить про те, що проблема існує і досі.