Американський неолібералізм. Монетаризм
Зростання грошової маси в обігу понад потреби ринку породжує невідповідність між попитом на гроші та їх пропозицією, і як наслі¬док, негативно впливає на цінову кон'юнктуру, заробітну плату й зайнятість. Держава не може вплинути на обсяги товарної пропози¬ції, а тому не може забезпечити рівноваги між попитом і пропозиці¬єю. Проблеми, які виникають під час інфляції, розладнують ринко¬вий механізм, і держава вже не може регулювати суспільне вироб¬ництво інакше, ніж застосовуючи надзвичайні заходи.
Отже, на думку Фрідмена, першопричиною інфляції є форсова¬на емісія грошей, яка ініціює процес її розгортання. Інфляція є явищем грошового порядку, і боротьба з нею можлива лише у сфері грошового обігу.
Серед інших причин інфляції Фрідмен називає і політику дефі¬цитного бюджетного фінансування, і контроль за ставкою процента, і кредитну експансію, і заходи держави щодо соціального забезпе¬чення за рахунок прогресивного оподаткування. Та всі ці чинники є, на його думку, або похідними від емісії грошей, або такими, що по¬требують додаткової емісії.
Він розробляє теоретичні підходи до формування економічної політики державного регулювання грошового обігу.
Кількісна теорія грошей. Держава, яка має на меті сприяння ринковій стабілізації, на думку Фрідмена, може скористатись лише одним інструментом впливу на економіку - грошовою емісією.
Ще в ранніх працях Фрідмена було сформульовано «грошове правило» збалансованої довгострокової монетарної політики держави, згідно з яким збільшення грошової маси має бути системати¬чним, стабільним і планованим процесом, незалежним від кон'юнк¬тури та циклічних коливань.
Виходячи з того, що недостатня кількість грошей у обігу призво¬дить до кризи виробництва, а надлишкова - до інфляції, Фрідмен запропонував визначати оптимально необхідну кількість грошей, яка б не впливала на їхню вартість і ціни, тоді не існуватиме загрози інфляції.
Оптимальну кількість грошей у обігу він пропонує визначати за допомогою рівняння обміну, відповідно до якого загальна ціна створеного в межах країни продукту має дорівнювати розмірам грошової маси, помноженої на швидкість обороту. Вартісну оцінку обсягів виробництва відображено у валовому національному проду¬кті. Фрідмен доводить, що між Динамікою грошової маси і динамі¬кою національного продукту існує стійкий кореляційний зв'язок, Тому грошова емісія має бути орієнтованою на приріст ВНП.Фрідмен пропонує підтримувати темп приросту грошової маси: готівки (чеки, банкноти, вклади до запитання і т.ін.)- на рівні 3-х % на рік; потенційних грошей (строкових вкладів і облігацій державних позик) - на 1 %. У цілому приріст не може бути біль¬шим за 4-5 % щорічно, виходячи з тенденції до сповільнення швидкості обороту грошової одиниці та стабільності приросту наці¬онального продукту в США за тривалий період. Темпи середньоріч¬ної інфляції не повинні перевищувати цих показників, оскільки мо¬жливе розкручування інфляційної спіралі.
Такий підхід забезпечуватиме стабільну грошову кон'юнктуру.
Ставка процента, Фрідмен вказує, що в центрі кейнсіанської моделі перебувають інвестиції як стабілізатор циклічного розвитку. Тому ця модель передбачає регулюючий вплив держави на норму процента за кредит з метою стимулювання інвестиційних процесів.
На думку Фрідмена, регулювання ставки процента є використан¬ням інфляційних процесів на користь держави для покриття її витрат. Адже регулювання ставки процента зв'язане з грошовою емісією.
За наростання кризових явищ Центральний банк збільшує грошову пропозицію і знижує ставку процента, стимулюючи інвесту¬вання. Зростання інвестицій веде до підвищення зайнятості, збіль¬шення ВНП та доходів, проте призводить до нового збільшення попиту на гроші, тобто проблема задоволення грошового попиту за¬лишається невирішеною.
Фрідмен бачить цей недолік кейнсіанської схеми і зауважує, що саме завдяки регулюванню ставки процента грошовий попит ніколи не буде стабільним. За цих умов зростання грошової пропозиції спричинятиме негайну реакцію ринку: відбудеться зростання цін на товари та послуги. Така політика регулювання попиту на гроші в довгостроковому періоді призведе до того, що держава буде змуше¬на здійснювати фактично інфляційне фінансування. Тому держава має контролювати пропозицію грошей, а не попит на них, і необ¬хідність у регулюванні кредитної ставки відпаде.