ФІЛОСОФСЬКІ АСПЕКТИ ВЗАЄМОВІДНОСИН ЛЮДИНИ І ПРИРОДИ В УМОВАХ ГЛОБАЛЬНОЇ
Сучасні філософи отримали в спадщину багатопланові розробки філософського ставлення Людини і суспільства до природи. Але сама різноплановість проблеми не дозволяє зупинятися лише на вивченні її окремих сторін. Розгляд ситуації, що склалася в комплексі всіх її складових, пошуки комплексних виходів з неї. Такою є задача, що стоїть сьогодні, в кінці XX століття, перед сучасними філософами і вченими.
Отже, на порозі III тисячоліття людство шукає гідну відповідь на “екологічний виклик”, що виник перед цивілізацією XX ст.. Якщо в 70-х роках йшло усвідомлення специфіки взаємовідносин суспільства і природи в умовах НТР, а в 80-х роках вироблялася тактика пом’якшення соціальноекологічної ситуації і “гасіння” гострих “екологічних пожеж” локального і регіонального масштабу, то в 90-х роках людство повинне, щоб екологічно вижити, розробити і приступити до активної реалізації єдиної глобальної стратегії загальносвітового розвитку, який забезпечує якість навколишнього середовища для цивілізації XXI ст.
Це тим більше важливе, що у всі часи взаємовідносини між людиною і природою були одним з найважливіших чинників, що визначають статус цивілізації в історії людства, духовний клімат епохи. І кожна епоха додавала нібито свій штрих в інтерпретацію екологічної проблеми, в спроби виявлення і використання ефективних шляхів її вирішення. Де ж вихід з ситуації, коли, відриваючись від природи в процесі свого технічного, наукового або духовного розвитку, цивілізація досягне небезпечної межі повного розриву з нею.
На рахунок цього існує маса різних точок зору. Картезіанський підхід до відносин в системі “Людина—Природа” дозволив людству вважати, що відчуженість від Землі дає право бачити в ній лише неживу сукупність копалин, — багатств, які ми вільні експлуатувати, як захочемо. Це корінна помилка сприйняття і привела нас до сьогоднішньої кризи.
Не менш небезпечна і інша, полярна позиція так званих “глибоких екологів”, які говорять про людство в термінах хвороби. Згідно з їх поглядами, люди — це патогени, свого роду віруси, вигляд глобального рака, загрозливого самому існуванню землі. Спосіб лікування один: стерти людство з лиця Землі. Інакше кажучи, вони вважають, що «світ, уражений раком, і рак цей — сама людина» [15,24].
Отже, на сьогодні існує безліч думок: від апологетики вседозволеності до рецептів тотального знищення людства для виживання Землі. Однак це — крайні точки зору, і пошук відповідей на хвилюючі питання сучасності, очевидно, лежить десь посередині. Сьогодні вже ясно, що на порядку денному настійно встало питання про якомога більш широку екологізацію суспільної свідомості. Екологізація суспільної свідомості включає в себе формування екологічної свідомості як самостійну форму суспільної свідомості, а також внесення екологічного аспекту у всі інші форми (політичну і правову свідомість, мораль, мистецтво, філософію і т.д.) і рівні (теоретичне і повсякденне, масова свідомість, ідеологія і суспільна психологія) суспільної свідомості.
Екологічна свідомість — найважливіший компонент екологічної культури, що об’єднує всі види і результати матеріальної і духовної діяльності людей, направленої на досягнення оптимальної взаємодії суспільства і природи, на екологізацію матеріального і духовного життя суспільства.Потреба в формуванні екологічної культури як вирішального чинника в гармонізації відносин суспільства і природи стає в цей час все більш актуальною. «Екологічна культура, — відмічає П.Проскурін, — повинна стати у нас справою державною. Доки ця культура не буде доведена до відома кожного з нас, доти користі не буде.» [6,54].
Першорядну роль в формуванні високої екологічної культури грає екологічна освіта і виховання.
Метою екологічного виховання і освіти є цілеспрямоване формування у кожної людини на всіх етапах його життя глибоких і міцних екологічних знань, цілісних уявлень про біосферу, розуміння органічного взаємозв’язку і єдності людства і навколишнього середовища, ролі природи в житті суспільства і людини, необхідності і значущості її охорони і раціонального використання ресурсів, виховання особистої відповідальності за стан навколишнього середовища.
Кінцева мета такої освіти полягає в тому, щоб надати населенню можливість зрозуміти складний характер навколишнього середовища і необхідність для всіх країн розвиватися таким чином, щоб це узгоджувалося з навколишнім середовищем. Подібна освіта повинна також сприяти усвідомленню людством економічної, політичної і екологічної взаємозалежності сучасного світу, з тим щоб підвищити почуття відповідальності всіх країн, що стане передумовою для розв’язання серйозних проблем навколишнього середовища на глобальному рівні.
Цікаво простежити, як розширилося проблемне поле філософії екології. На початку це були постановки питань про необхідність регуляції, що перетворює діяльність людини, про межі зростання виробництва, заснованого на споживанні природи, які все розширюються. Вже в 70-х роках в роботах Римського клубу були досить чітко визначені сценарії можливої екологічної катастрофи, до якої поступово і неухильно наближається сучасна цивілізація. Вихід пропонувався на шляху обмеження речовинного-енергетичного споживання природи і мінімізації шкідливих викидів, що критично порушує динамічну рівновагу біосфери. Ідеалами були проголошені перехід до екологічно чистих технологій, відмова від технократичного ставлення до природи і людини.