Державне регулювання сільського господарства та АПК
Ціни на сільськогосподарську продукцію. В 1924-1957 роках в СРСР застосовувалось кілька видів цін на сільськогосподарську продукцію: колгоспи продавали її по заготівельним та конвенційним цінам, радгоспи - по здаточним цінам. З 1958 року у зв’язку з відміною обов’язкових поставок всі ціни були замінені закупочними цінами. Централізовано встановлювався їх середній рівень, а в союзних республіках вони диференціювались по цінових зонах.
Зональна ціна встановлювалась на основі даних про середню багаторічну собівартість продукції. До неї додавався прибуток, достатній для того, щоб забезпечити запланові темпи розширеного відтворення в сільському господарстві (придбання додаткової техніки, добрив та ін.). Перед реформою розмір цього прибутку ( в процентах до собівартості ) складав приблизно 45-50%.
В 1970 році джерела розширеного відтворення в сільському господарстві забезпечували рентабельність на рівні 45%. З них 10% поступило не за рахунок прибутку, а за рахунок бюджетного фінансування радгоспів.
Зональні ціни забезпечували розширене відтворення в усіх цінових зонах. Це протирічило інтересам переважного розвитку виробництва там, де для цього є кращі умови вища ефективність затрат. Тому перед реформою ставилось питання про укрупнення цінових зон з тим, щоб поступово припиняти виробництво в гірших природних умовах і концентрувати його в кращих умовах виробництва. Очікувалось, що це обумовить скорочення посівних площ в СРСР з 220-230 млн. га до 165 млн. га.
Ціни колгоспного ринку (базару) встановлювались в залежності від попиту та пропозиції. В основі цін кооперативної торгівлі знаходились ціни колгоспного ринку. При продажу продукції безпосередньо в крамниці і підприємства громадського харчування застосовувались роздрібні ціни за мінусом торгової скидки.
В країнах ЄЕС на черговий рік затверджують об’єми виробництва того чи іншого виду сільськогосподарської продукції і встановлюють крім базисних мінімальні закупочні ціни (“гарантовані ціни”, ”ціни підтримки”). Якщо виробник сільськогосподарської продукції постачає продукцію згідно встановленим вимогам, він може розраховувати на підтримку - закупівлю його продукції по “гарантованих цінах”, ”цінах підтримки”.
Якщо об’єм закупок перевищує встановлену квоту, на слідуючий рік “ціна підтримки” знижується з тим, щоб зменшити обсяг виробництва. Таким чином держава контролює обсяг виробництва сільськогосподарської продукції, не допускає криз надвиробництва. При цьому зберігається ринкове регулювання виробництва, конкуренція, що змушує виробників зменшувати витрати виробництва і підвищувати якість продукції.
В 1991 році частка державних субсидій (безпосередні виплати, підтримання твердих цін і надання дешевих кредитів) в доходах фермерів займала в країнах Спільного Ринку 49%, США - 30%, Канаді - 45%, Швеції - 59%, Японії - 66%, Фінляндії - 71%, Норвегії - 77% та Швейцарії - 80%.
Аналогічно регулюються ціни на зернові культури, молоко, сир, масло в США. Фермер, якій вирощує зерно, отримує від міністерства сільського господарства кредит і повертає його після реалізації врожаю. Якщо ринкові ціни падають нижче рівня контрольних цін, встановлених конгресом, фермер може здати врожай державі по контрольних цінах, сплативши за рахунок цього борг і отримуючи виторг.
В останній час в зв’язку з необхідністтю підвищити конкурентноздатність сільськогосподарської продукції США адміністрація обмежує дотації для фермерів. Знижуються контрольні ціни. Державні видатки на підтримання цін пшениці і кукурудзи скоротилися з 26 млрд. дол. в 1986 році до 10 млрд. дол.. в 1989 році. Зменшуються обсяги кредитів для фермерів.
Указ Президента України “ Про Основні напрями розвитку агропромислового комплексу України на 1998-2000 роки” (прийнятий 29.04.1998 р.) передбачає розробку та затвердження Концепції кредитування підприємств та організацій, враховуючи специфіку функціонування аграрного сектора, та Положення про цільові аукціони кредитних ресурсів для суб’єктів аграрного ринку, створення законодавчої та нормативної бази для організацій Державного акціонерного селянського іпотечного банку, а також створення фонду державної підтримки цін і доходів в агропромисловому комплексі.
“Зелені плани” - форма державного регулювання сільського господарства, яка набула розповсюдження в 50-ті роки в країнах Західної Європи.