Система охорони здоров’я України у світлі історичного розвитку

- групування даних;

- вирахування відносних показників структури і координації;

- порівняння даних по вертикалі і горизонталі.

Об’єктом дослідження стала система охорони здоров’я в різні історичні періоди її існування (1920-1924 роки і 2004-2005 роки), а предметом дослідження були характеристики здоров’я населення (демографічні показники, показники захворюваності інфекційними і соціально пов’язаними хворобами, хворобами, що впливають на смертність населення) і управління системою охорони здоров’я України (структура, фінансове і кадрове забезпечення), які були наданні у доповідях наркома та міністра охорони здоров’я у різні роки.

Українська радянська система охорони здоров’я в перші роки її існування

У Москві 30 грудня 1922 р. відбувся I Всесоюзний з’їзд Рад, що розглянув питання про створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік, у складі якого була й Україна як одна з республік СРСР. Виникло питання координації заходів у галузі охорони здоров’я всіх республік СРСР. На ІІ Всеукраїнському з’їзді відділів охорони здоров’я (1923 р.) була підкреслена необхідність приділяти увагу створенню мережі поліклінік, жіночих і дитячих консультацій, розширенню профілактичних заходів не тільки в діяльності санітарних лікарів, але й лікарів лікувального профілю. Поліклінікам надавалося все більше значення в організації лікувально-профілактичної допомоги населенню [6].

Великі труднощі викликали при налагодженні санітарного стану міст і селищ України, що пояснюється безладом в роки громадянської війни й іноземної воєнної інтервенції. Були вжиті невідкладні заходи зі створення санітарної організації, що представляло в той момент величезні труднощі через величезний дефіцит санітарних лікарів.

Радянська влада в Україні була проголошена 12 грудня 1917 року в Харкові Першим всеукраїнським з’їздом Рад. Майже через рік після цієї події в січні 1919 р. було призначено першого народного комісара охорони здоров’я професора психіатрії П. П. Тутишкіна. Але вже через місяць із 16 лютого по квітень 1919 це відомство очолив О. М. Вінокуров, професійний революціонер-більшовик, надісланий з Москви [1, 6]. Він обіймав цю посаду тільки два місяці та, їдучи в Москву, передав керівництво українською охороною здоров’я в уряді радянської України своєму заступникові М. А. Косту, з яким вони разом прибули в Україну. Микола Андрійович Кост, випускник медичного факультету Московського університету, брав участь в організації й виданні соціал-демократичної газети «Муромський край», що виходила в м. Муромі Владимирської губернії в 1913–1915 рр., був покликаний на службу в армію в роки першої світової війни, був членом Ради лікарських колегій в 1918 році, керував відділом наркомздраву Росії. Йому, за дорученням партії, і було довірено виконувати обов’язки наркома охорони здоров’я із квітня 1919 р. по квітень 1920 р. Потім цю посаду обіймав М. Г. Гуревич з 20 квітня 1920 р. по кінець 1925 р., про якого мало що відомо [6].

У першій звітній доповіді наркома охорони здоров’я М. Гуревича Всеукраїнському центральному виконавчому комітету було сказано, що робота Наркомздраву на Україні протікала під знаком боротьби з епідеміями, які тривали з 1918 р. по 1923 р. [5].

У результаті великої роботи, проведеної медичними працівниками, вдалося охопити щепленнями проти віспи 10 % населення, що дозволило істотно знизити захворюваність віспою з 10 випадків на десять тисяч населення в 1010 р. і 5,4 випадків в 1913 р. до 1,8 випадків на десять тисяч населення в 1923 році.

Незважаючи на успішну роботу системи охорони здоров’я зі стримування тифів і віспи, серйозну погрозу для населення, як і раніше, становила малярія, протидія якої не одержала широкого поширення. Не були повністю усунуті причини епідемії тифів. Не вдалося усунути погане водопостачання, зберігалася житлова скупченість, неблагополучним залишався загальний санітарний стан республіки.Проведений санітарний перепис селянського населення із залученням кваліфікованого медичного персоналу охопив 1,2 % населення, що проживало в сільській місцевості, показав наявність серйозних демографічних проблем. Ці дані свідчили, що населення усе ще не оправилося після імперіалістичної й громадянської війн й чисельність населення республіки зменшується. Картина природного зменшення населення доповнювалась високою малюковою смертністю, котра у півтора рази перевищувала довоєнний період.

Медична допомога робітникам та службовцям за даними Наркомздраву надавалася значно краще, ніж у мирний час, у той час як надання медичної допомоги селянам було значно гірше, ніж у мирний час. Відставання медичної допомоги на селі в порівнянні з містом зв’язували з нерівним матеріальним забезпеченням охорони здоров’я в містах і на селі. У доповіді говориться, що, якби розподіл коштів у місцевому бюджеті між містом і селом був більш рівномірним, то селянство мало б кращий стан, ніж зараз. Крім того, відзначався перерозподіл ліжкового фонду лікарняних установ на користь міських жителів і нестача його на селі. Також відзначалося, що відновлення нормального життя на селі відстає від міської на один-два роки після військової розрухи імперіалістичної й громадянської воєн. Серед регіонів республіки, гірше всього медична допомога населенню була організована в Чернігівській губернії, у якій як говорилося «по суті взяти ніч