Моніторинг розвиненості громадянського суспільства як технологія соціального прогнозування
Соціальне партнерство у форматі «органи державної влади (ОДВ) – громадянське суспільство» вимагає постійного аналізу активності громадських об’єднань, який потрібний передусім саме державній владі для неупередженого аналізу власної діяльності щодо активізації діяльності громадян як партнерів соціальної взаємодії.
Метою статті є теоретичне обґрунтування необхідності щорічного моніторингу активності громадянського суспільства як критерія оцінки рівня його розвиненості.
Проблема співпраці органів державної влади з організаціями громадянського суспільства була і залишається предметом наукових досліджень зарубіжних (Р. Арон, Р. Даль, Л. Зідентоп, Дж. Л. Коен, Е. Арато, Дж. Кін) та вітчизняних вчених (Г. В. Задорожний, О. В. Коврига, В. В. Смоловик, В. П. Рубцов) [1–7].
На думку автора, головна мета моніторингу статичного стану НДО полягає у дослідженні динаміки послідовних змін, притаманних громадянському суспільству як соціальній системі. Поділяючи думку вчених, автор вважає, що причинами таких змін є: по-перше, постійна мобільність індивідів, що приходять для отримання своєї частини досвіду перебування та життєдіяльності у складі ГО як конкретної соціальної групи; по-друге, мобільність соціуму, який напрацьовує способи взаємодії з навколишнім середовищем; по-третє, розвиток самих НУО, в яких умови внутрішнього буття також зазнають постійних змін [9, с. 108].
Дослідження проблеми моніторингу вимагає передусім звернення до словникових дефініцій. Так, у словнику термінів і понять законотворчої діяльності подано визначення моніторингу (англ. monitoring – контроль, від лат. monitor – той, хто попереджає, застерігає, радник, консультант) як регулярного спостереження за станом суспільних, правових, соціальних, природних і технічних процесів з метою їх оцінки, контролю та прогнозування. Моніторинг здійснюється на глобальному, регіональному й локальному рівнях. Отримана інформація використовується при підготовці законів, інших нормативно-правових актів, рішень тощо, що приймаються державними органами, політичними партіями, громадськими організаціями [8, с. 208–209].
В енциклопедичному словнику з теорії управління зазначається, що моніторинг є періодичним повторним вимірюванням відповідних параметрів з метою визначення ефекту специфічних стратегій управління чи політики і реакції різних систем на зміни в більш широкому середовищі. Моніторинг є складовим компонентом процесу прийняття рішення у складному й слабко прогнозованому світлі. Орієнтований на виявлення відхилень від реалізації програми та корекцію у процесі її розробки й реалізації, моніторинг пов’язується з оцінкою ефектів реалізації певних типів рішень, а отже, спрямовується на оцінку інновацій у суспільстві.
Користувачів результатами моніторингу науковці чітко поділяють на два типи: спеціалісти (керівники та їхні помічники) різних сфер, а також громадські організації і політичні партії; професіонали, які мають схожі альтернативні погляди на досліджувані процеси.
При цьому важливо, щоб інформація про досліджувані явища та процеси мала стратегічний характер, оскільки вона покликана забезпечити не лише довготривалий прогноз, а й співвіднесеність досліджуваного явища з іншими об’єктами. Отже, очевидно, що моніторингова процедура передбачає стандартизацію процедур та показників для забезпечення можливості розуміння та правильної інтерпретації інформації всіма зацікавленими особами. Разом з тим результати моніторингу можуть слугувати об’єктом подальшої обробки та аналізу, націлених на пошуки нових закономірностей [9, с. 229–230].
Дотримуючись такого трактування у своєму дослідженні, автор вважає, що ефективність та результативність проведення органами державної влади неупередженого щорічного моніторингу розвиненості громадянського суспільства безпосередньо залежить від об’єктивності використання певної низки процедур. Розглянемо основні з них.
Соціальна діагностика. Як складова та різновид соціальних технологій вона спрямовується на оцінку: фактичного стану об’єкта технологізації, конкретної ситуації, проблемної характеристики. Оскільки результатом її застосування є опис об’єкта відповідно до системи заданих показників, то очевидно, що необхідною умовою її застосування є наявність норм, нормативів, орієнтирів діагностованої сфери життєдіяльності.
Ця технологія є першою складовою циклу «діагноз-прогноз-проект-впровадження», запропонованого науковцями-теоретиками сфери державного управління [9, с. 439]. Однак автор вважає, що у цьому циклі мають відображатися не лише результати («діагноз», «прогноз», «проект», «впровадження»), а й динамічні процеси досягнення цих результатів, а саме: «діагностика», «прогнозування», «проектування», причому «впровадження» має бути доповнене результатом, яким, на думку автора, є «управлінські рішення».Не викликає жодного сумніву, що соціальна діагностика, що є одночасно і процедурою, і соціальною технологією, і методологічним інструментом, має стати передумовою соціоінженерної діяльності ОДВ, спрямованої на формування та оптимізацію громадянського суспільства як соціальної системи. Це необхідно передусім для отримання управлінськими органами необхідних не лише теоретичних, а й емпіричних знань.