Методологічні проблеми управління стійким розвитком

Важливим аспектом створення ефективної системи управління стійким розвитком є визначення базових показників, які дозволяють виміряти динаміку соціальної системи. Традиційно в основі концепцій соціального розвитку та управління знаходиться поняття потреб, і зростання можливостей задоволення потреб у більшості концепцій соціального управління визначається як методологічна основа моделювання процесу управління розвитком. У межах теорії стійкого розвитку вказаний підхід суттєво трансформується, оскільки задоволення потреб ставиться у контекст ресурсно-енергетичного забезпечення. Відтак, метою управління розвитком стає зростання ресурсів забезпечення потреб, що значно глибше визначає його сутність.

Головним показником стійкості, розробленим Всесвітнім банком, є заощадження ресурсів та інвестиції у розвиток. Особливостями управління в умовах стійкого розвитку є пріоритетна увага до використання ресурсів та інвестицій в людей. Для управління розвитком це передусім означає використання нових методологій при врахуванні показників ресурсів та інвестицій. На практиці звичайно управління концентрується на збереженні природного середовища як основної ресурсної бази та підвищеній увазі до системи освіти та медицини як основи зростання людського капіталу.

Цей підхід дозволяє вирішити принципові проблеми, пов’язані з управлінням ресурсним забезпеченням соціального розвитку. Передусім, це проблема необ’єктивності управлінської інформації, обумовлена відсутністю належної технології виміру вартості соціального середовища та його компонентів як об’єктів управління. Концепція стійкого розвитку дає можливість розробити критерії для узгодження управлінських рішень щодо використання фінансових та матеріальних ресурсів із завданнями забезпечення стійкого розвитку. Орієнтована на них технологія виміру вартості забезпечує механізм розрахунків вигід від вкладень у розвиток не тільки сьогодні, але й у віддаленій перспективі.

В основу системи вимірювання покладено поняття мобільності та потужності системи, які об’єднують інші показники у єдину координатну ієрархічну мережу величин. До таких величин відносять чисельність населення, тривалість його життя та вік, коефіцієнт народжуваності (смертності), рівень життя та якість життя, трудовий ресурс, трудову активність, зайнятість, потенційні, реальна та реалізовані можливості розвитку на різних рівнях, потреби (цілі, інтереси) та міру їх задоволення, характер та рівень споживання, характеристики виробництва і його відходів і низку інших. Використання вказаної мережі величин дає можливість представляти соціальне середовище у вигляді моделей потокових мереж з розмірністю міри потужності, які мають вигляд математичних рівнянь і формульних співвідношень [3].

Принципова можливість вираження основних соціальних систем та процесів через мережу чітко верифікованих показників дає можливість створювати моделі управління стійким розвитком різного рівня та різної ефективності. Мінімальна модель, на думку низки фахівців, має описувати зв’язки у межах взаємодії конкретної людини та населення території із сектором його забезпечення.Завданням соціального управління є забезпечення безперервного розвитку суспільства, яке досягається через підтримку темпу росту ефективності використання потенційних можливостей суспільства, що виражається у темпах росту продуктивності в соціальній системі. Цей процес і можна назвати стійким розвитком суспільства як цілісний і безперервний у часі процес задоволення зростаючих потреб суспільства і людей як сьогодні, так і у перспективі [5].

Безумовно, на сьогодні про такий розвиток можна говорити лише з багатьма обмеженнями. Стосовно і суспільства загалом, і окремих країн, скоріше можна говорити про ситуацію, коли протягом одного періоду розвиток зберігається, а протягом іншого – не зберігається, тобто про нестійкий розвиток. Зокрема, характеризуючи сьогоднішню ситуацію, ми можемо говорити, що має місце виконання умов розвитку в поточний час, але не виконуються умови збереження темпів росту ефективності в майбутньому.

Наслідком нестійкого розвитку є стагнація соціальної системи з наступною її деградацією й загибеллю. Невиконання умови збереження розвитку породжує ситуацію припинення росту й розвитку, що приводить до стагнації. Подальше зменшення ефективності використання повної потужності приводить до деградації. Причини, які перешкоджають стійкому розвитку суспільства, кореняться, як правило, у неврахуванні в управлінській діяльності різноманітних соціальних інтересів. Тому ключовим питанням для управління стійким розвитком є забезпечення адекватної оцінки довгострокових наслідків прийнятих рішень з боку органів державного управління [3, 6].

Важливим аспектом управління стійким розвитком є його місце в політиці державної влади. Найбільш суттєвим показником того, що запропонована модель управління реалізується державною владою, є її фінансове забезпечення. Органи державного управління, які фінансують ефективні управлінські рішення, забезпечують оптимальний розвиток суспільства і підтримуються населенням. Навпаки, ресурсне забезпечення неефективного управління призводить до погіршення ситуації у суспільстві і усунення його ініціаторів від механізму влади. На цьому механізмі схвалення перспективних управлінських ідей діє фінансовий механізм влади.