Методологічні проблеми управління стійким розвитком
І. Кант раніше інших показав, що якщо немає закону розвитку, то з однаковим успіхом можна довести справедливість прямо протилежних точок зору. У цій суперечці немає неправих, як немає й просування до розуміння шляхів переходу до стійкого розвитку суспільства. Управлінські рішення стають вираженням «суб’єктивізму», оскільки випливають із нерозуміння того, що відбувається. Дороговказною ниткою є ідея про природничо-історичний процес розвитку. Загальною методологією управління стійким розвитком є вчення про ноосферу, в якому суспільство та його природне оточення розглядаються у єдиному нерозривному ланцюгу розвитку [2].
Першочерговою управлінською метою стійкого розвитку суспільства є раціоналізація використання наявних ресурсів, що у свою чергу передбачає суттєві зміни у критеріях оцінки успішної діяльності. Становлення інформаційного суспільства, зорієнтованого на використання знання та послуг як, відповідно, основного ресурсу та виробництва створює суттєвий фундамент для управлінської стратегії стійкого розвитку. Остання виростає не лише з нестачі матеріальних ресурсів, але і в усе більшій мірі достатку ресурсів інформації й знань.
Управління стійким розвитком спирається передусім на створення наукових засад його становлення і функціонування. На сьогодні науковці на міждисциплінарному рівні здійснюють спроби розробки інваріантного, тобто незалежного від різних форм власності, й політичного устрою, придатного для використання в будь-якій країні і на будь-якому рівні управління наукового інструментарію забезпеченням стійкого розвитку.
Створення такого управлінського інструментарію, як це показав ще у 1960-х роках відомий учений Бєляков-Бодін, вимагає певної уніфікації термінологічного апарату, виходячи з методології концепції стійкого розвитку. Відповідно, постало завдання перетворювати будь-яку предметну область у наукову теорію як підґрунтя комплексу інформаційних систем для забезпечення управління стійким розвитком. Результатом має бути створення спеціального математичного забезпечення управління стійким розвитком [3].
Одним із аспектів цього завдання є суттєві зміни у підготовці фахівців з управлінських спеціальностей, за яких освіта має забезпечувати цілісність процесу формування управлінця та сприяти формуванню особистості, що реалізує свої здатності до творчості. Управлінці нового покоління мають бути здатні створювати й реалізовувати науковий інструментарій переходу до стійкого розвитку на будь-якому рівні його застосування, придатний для використання як у державному, так і приватному секторах суспільства. А тому синтез знань у різних предметних областях є необхідною умовою в підготовці фахівців з управління стійким розвитком й у створенні наукового інструментарію стійкого розвитку соціально-природних систем. Власне, процес підготовки фахівців зі стійкого розвитку й процес створення наукового інструментарію – це не два різних процеси, а два боки єдиного творчого проектування стійкого розвитку в соціальній системі.
Процес створення наукового забезпечення управлінням стійким розвитком і процес підготовки управлінців, здатних його здійснювати, визначають основний зміст проектування стійкого розвитку. Результатом є його методологічно обґрунтовані та експертно перевірені проекти.
Сам процес проектування передбачає певні етапи спеціалізованої управлінської діяльності. Передусім, це дослідження соціальної системи певного рівня та її внутрішньої і зовнішньої динаміки на різних просторових і часових рівнях. При цьому формується загальна методологія проектування моделі управління розвитком соціальної системи, вона трансформується у класичні елементи управління – ідею, місію, дерево цілей тощо. Також здійснюється експериментальна перевірка і очікуваний ефект реалізації моделі управління, а також найближчі й віддалені наслідки її реалізації.Після цього наступає етап безпосереднього конструювання моделі управління стійким розвитком. На основі проектних ідей розробляється формалізована теорія управління у формі алгоритмів і програмних засобів, а також технології проектування системи управління з орієнтацією на зміни у соціальній системі. Організаційний етап проектування включає в себе створення організаційного проекту змін у соціальній сфері, а також організацію реалізації проекту. По суті, організаційний проект – це план дій управлінської підсистеми для досягнення цілей стійкого розвитку. Основним тут є управління створенням і реалізацією цільових програм стійкого розвитку, погоджених як з особливостями суспільства, так і з тенденціями його розвитку. Подібна організація функції управління стійким розвитком може бути здійснена не лише у суспільстві загалом, а й у будь-якій сфері соціальної життєдіяльності: економіці, фінансах, праві, політиці, екології, освіті тощо [3, 4].
Безумовно, забезпечити стійкий розвиток лише у межах певної програми чи навіть сфери соціальної життєдіяльності неможливо. Реалізації управлінської парадигми стійкого розвитку у межах країни чи окремих соціальних підсистем можуть успішно реалізовуватися лише у контексті формування нової моделі розвитку всієї цивілізації. Мова йде передусім про вирішення основної суперечності сучасного етапу розвитку суспільства – катастрофічного розшарування світу, що є причиною практично всіх реальних та потенційних конфліктів. Необхідним є новий суспільний устрій, в основі якого буде більш справедливий розподіл продуктів світового виробництва (вирівнювання рівня життя на всій Землі) з одночасним розумним зниженням рівня споживання. Також мають відбутися суттєві зрушення у свідомості людей на загальнопланетарному рівні.