Від класичної децентралізації до регіонодецентралізації

У Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що територіальні громади, органи та посадові особи місцевого самоврядування самостійно реалізують надані їм повноваження [20]. Необхідно зазначити, що в цьому законодавчому акті закладено певний паритет у взаємостосунках між сільськими, селищними, міськими, районними у містах радами і обласними та районними радами. Разом з тим, слід особливо звернути увагу, що в законодавчих положеннях, зокрема, ст. 8, 9, 13 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено доволі слабкий взаємозв’язок між відповідними територіальними громадами та сільськими, селищними, міськими радами через відсутність дієвого впливу громади на органи управління та посадових осіб органів місцевого самоврядування, а не навпаки. Фактично відсутній взаємозв’язок відповідних територіальних громад з обласними та районними радами з питань управління спільною власністю територіальних громад. Стосовно взаємовідносин місцевих рад, органів управління та сільських, селищних, міських голів з аналогічними структурами в районі і області в цьому плані ситуація виглядає не краще.За останні роки в законодавчому плані здійснюються спроби посилити повноваження обласних і районних рад шляхом запровадження на цих рівнях управління виконавчих органів. На відміну від зазначеного, суттєвих змін в частині посилення ролі територіальних громад та можливостей безпосередньої участі громадян у здійсненні місцевого самоврядування, дієвого впливу на органи управління, у тому числі й регіонального рівня, не сталося. Порівняльний аналіз прийнятих за останні роки законодавчих актів, що стосується розвитку місцевого самоврядування та практика роботи дозволяє зробити висновок, що основний акцент в державноуправлінських відносинах перемістився не на користь безпосередньої участі громадян в управлінні державними справами, а тяжіє до регіонального самоврядування. Оптимістично ставлячись до самої ідеї регіоналізації, якісного оновлення державної регіональної політики, Н.Нижник застерігає, чи не призведе домінування регіональних інтересів до розпаду України [18, с. 17].

Розглядаючи потенційні можливості районних та обласних рад з точки зору подальших перспектив регіонального самоврядування, окреслимо два основних аспекти: доцільності посилення сфери управлінської діяльності та збільшення повноважень. Зокрема, у розпорядчому плані – створення виконавчих органів обласних та районних рад, матеріальному плані – визнання за цими структурами управління суб’єктів права власності, організаційному плані – впливу на соціально-економічне та суспільно-політичне становище відповідного регіону, в тому числі, через застосування важливого чинника – кадрової політики.

Утворивши на регіональному рівні виконавчі органи в районних та обласних радах, таким чином отримавши відповідні повноваження та додаткові важелі впливу, останні матимуть можливість завдяки поєднанню нормативно-правової та управлінської діяльності самостійно визначати соціально-економічну політику відповідного регіону. Поряд з цим, за відсутності дієвого контролю та впливу з боку територіальних громад сіл, селищ, міст вони перетворяться на монопольні управлінські структури без прив’язки до них, адже надавши повноваження обласним і районним радам самостійно розпоряджатися спільною власністю, вони стають непідконтрольними територіальним громадам.

Коли мова йде про спільну власність територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, то її бажано розглядати не стільки як основне джерело наповнення обласних та районних бюджетів, а гарантованою Конституцією України та чинним законодавством матеріальною основою територіальних громад, необхідною для забезпечення суб’єктів відповідними послугами та утримання на належному рівні об’єктів, що забезпечують спільні потреби територіальних громад відповідного регіону. У першу чергу йдеться як про об’єкти, через функціонування яких має бути забезпечено належним рівнем послуг населення області, району, так і утримання неприбуткових об’єктів переважно соціальної сфери, охорони здоров’я, культури, освіти тощо. За умови визнання на законодавчому рівні за обласними та районними радами суб’єктів права власності відповідні територіальні громади фактично залишившись без організаційно-фінансової підтримки, не зможуть самостійно забезпечити увесь спектр послуг, що надавалися структурами спільної власності. З метою взаємовідносин місцевих рад усіх рівнів та територіальних громад видається доцільним застосувати на практиці інноваційну модель реалізації управління комунальною власністю територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах та їх спільною власністю у системі місцевого самоврядування в Україні [21].

Через здійснення на регіональному рівні низки організаційно-управлінських заходів, безумовно, можливо досягти деяких позитивних результатів, але це опосередковано чи напряму відбуватиметься за рахунок зменшення ролі територіальних громад. Адже надавши органам місцевого самоврядування на обласному та районному рівні вищезазначені преференції, не окресливши у законодавчому плані повноваження щодо надання матеріально-фінансової та методично-практичної допомоги сільським, селищним, міським радам, поступово опинимося перед проблемою доцільності їх утримання та взагалі подальшого існування. За таких обставин доведеться проводити новий етап децентралізації на регіональному рівні – регіонодецентралізації. Вважаємо цей процес передачею повноважень від органів регіонального рівня до громадських самоврядних структур управління – громадівських рад [21, с. 78].