Розвиток економіко-організаційних основ місцевого самоврядування в регіоні

Один із підходів до соціально-економічного розвитку місцевих співтовариств можна ідентифікувати як інституційний. Його застосування пов’язане, насамперед, з потребою в забезпеченні високого якісного рівня розробки програмних документів. Він реалізується за допомогою створення структур, що концентрують висококваліфікованих кадрів, що безпосередньо беруть участь в обґрунтуванні напрямів і механізмів територіального розвитку [2].

Інший продуктивний підхід до організації процесів обґрунтування змісту соціально-економічного розвитку територій можна визначити як системний. Його суть - в інтеграції стратегій, що розробляються на кожному рівні влади (муніципалітет, провінція, центральний уряд). Цей підхід (“підхід POM”), вперше апробований у Голландії, стає все більш популярним у країнах Західної Європи. Важлива відмітна риса нового підходу - впровадження системи планування за принципом “знизу-вгору” (“bottom-up”). Центральний уряд здійснює лише загальну координацію і фінансування, тоді як реально управляють проектами регіональні й муніципальні власті.

В основі корпоративного підходу лежить ідея діалогу між усіма зацікавленими учасниками територіального розвитку. Його принциповою вимогою є залучення до процесу розробки програмних документів усіх потенційних стейкхолдерів, що представляють різні групи (бізнес, освіта, охорона здоров’я та ін.). Важливим є і те, що їх ресурси дають змогу істотно впливати на розвиток території. Цей підхід заслуговує на серйозну увагу для вивчення і впровадження в таких умовах, що характеризуються широким спектром соціальних груп, різноманітністю інтересів учасників відносин у великих муніципальних утвореннях - містах.

Наступний підхід - “делегування повноважень” - виходитиме з необхідності децентралізації процесу підготовки й ухвалення рішень із соціально-економічного розвитку території. Його обґрунтування певною мірою можна знайти у таких відомих теоретиків, як Б.Йессоп і M.Кастелльс. Так, відповідно до концепції “порожнеч” держави, розробленої Б.Йессопом, держава, залишаючись політично значущим органом, передає частину своїх функцій панрегіональним, полінаціональним і міжнародним органам, кількість яких збільшується, потім реструктурованим органам місцевого і регіонального управління, і, нарешті, деякі функції держави перекриваються виникаючою горизонтальною системою влади, яка розсуває державні кордони і пов’язує окремі місцевості або регіони кількох держав.

Останніми роками помітно використання бенчмаркінга як підходу до розробки проектів місцевого розвитку. Потреба в ньому зумовлена обмеженістю ресурсів (кадрових, фінансових, економічних та ін.), які мають у своєму розпорядженні окремі території. Можливий вихід з цієї ситуації - використовувати досвід інших муніципальних утворень, що мають схожі умови і потенціал розвитку. Реалізація такого підходу припускає широкий доступ до Інтернету, що надає інформацію про кращі зразки економічного розвитку.

Практика розробки програмних документів у сфері регіонального і місцевого соціально-економічного розвитку відрізняється синтезом усіх названих підходів, що дає змогу помітно підвищити якість технічних рішень, проте серйозно погіршує концептуальну цілісність політики соціально-економічного розвитку. Стратегія приноситься в жертву якості тактичних і оперативних заходів.

Аналіз соціально-економічної політики великих міст крізь призму використовуваних підходів до їх розвитку - інституційного, системного, ”делегування повноважень”, корпоративного, бенчмаркінга - показав, що найбільш ефективним є системний тип. Проте в перспективі, враховуючи розвиток світогосподарських зв’язків, підвищення рівня самостійності й компетентності органів місцевого самоврядування, зростання впливу самокерованих організацій, заслуговує на увагу інституційний тип, поява якого тільки відзначена.

Загальна логіка демократичних перетворень в Україні, упровадження конституційної реформи, перспективи адміністративної та бюджетної реформ створюють необхідність зміни системи відносин державної влади і місцевого самоврядування, реорганізації влади на місцях, упровадження нових демократичних стандартів її роботи.

Суспільно-політична і економічна ситуація в Україні свідчить про кризу управління. Відсутність науково обґрунтованої стратегії і тактики в діях усіх гілок влади, конфлікт між старою за методами роботи командно-адміністративною системою управління та місцевим самоврядуванням і ринковою економікою стають гальмами в подальшому розвитку держави.

На загальнодержавному рівні проти надмірної централізації влади та управління мають стати здійснення децентралізації та деконцентрації владних повноважень на основі принципу субсидіарності шляхом [3]:

- внесення змін до Конституції України;