Принцип субсидіарності у державному управлінні

Перейдемо до розгляду тих чинників, які впливають на усвідомлення, сприйняття, застосування принципу субсидіарності в практиці державного управління.

Історичний чинник. Субсидіарність, запроваджена в Європейському Союзі Маастрихтським договором, має філософське, історичне, практичне значення. Як концепція вона походить від доктрини Фоми Аквінського, супроводжуваної папськими енцикліками протягом століть, коли римські папи докладали зусилля, обстоюючи людські цінності. Поняття “субсидіарність” з’являється ще у середньовіччі в європейському муніципальному праві. Філософською підвалиною принципу субсидіарності вважають слова папи Пія ХІ з його енцикліки 1931 р.: “Цей найсерйозніший принцип соціальної філософії не повинен бути ані змінений, ані послаблений: так само як можливості, що можуть використовуватись з власної ініціативи і власними силами, не повинні відбиратись у людей та передаватись громаді, так само буде несправедливим і порушить суспільний порядок, якщо у менших угруповань буде відібрано та передано ширшим громадам вищого рангу функції, з якими вони могли б впоратись і самі” [9, с. 2].

Чинник глобалізації. У вісімдесяті роки принцип субсидіарності висувається на порядок денний під впливом процесів фінансово–економічної та комунікаційної глобалізації. Пружиною процесу глобалізації стає уніфікація, нав’язування необхідності слідувати єдиній моделі. В цей момент усвідомлено формується продуктивна опозиція глобалізації – локалізм, за яким стоять питання збереження історичної спадщини та національної, регіональної ідентичності, визначення кордонів зовнішньої відкритості та внутрішньої замкнутості. Починається активний пошук способів контакту між просторами зовнішнього глобального та внутрішнього локального, обмеження інтервенції одного простору в інший. Тотальна уніфікація починає більш активно конкурувати з локальною диференціацією, відбувається відповідний пошук меж двох просторів та способів їх соорганізації, з’являється лозунг “єдність у багатоманітності” [11, с. 269 – 272].Структурно–ієрархічний чинник. Субсидіарність у практиці європейського соціально–територіального управління об’єднує питання розподілу та перерозподілу повноважень (функцій, прав та обов’язків, відповідальності, компетенції та фінансових засобів) між управлінськими органами різних рівнів. У невеликих країнах з населенням майже мільйон громадян регіонального рівня може не бути взагалі. Водночас у країнах з багатомільйонним населенням можуть бути два регіональних рівні – рівень округу та провінції, де також функції перерозподіляються згідно з принципом субсидіарності. В деяких країнах у містах існують структури, подібні до українських органів самоорганізації населення в мікрорайонах. Такі структури також можуть одержувати певні повноваження. Останніми роками практикується делегування певних специфічних повноважень громадським організаціям (разом, звісно, з необхідними ресурсами) [10]. Нинішнє розуміння ярусів управління спирається на модель часткового перекриття функцій, де органи урядування не є за своїм характером ані ієрархічними, ані цілком автономними один від одного. Натомість вони пов’язані між собою. Виконання певних публічних функцій, передусім, надання послуг населенню, цілком можуть взяти на себе приватні структури. А окремі з цих функцій – як, наприклад, реєстрація актів та майна або стягнення платежів за природокористування, однаково успішно можуть здійснюватися як органом самоврядування, так і державним органом залежно від волі законодавця.

Щодо практики місцевого самоврядування в Україні, то відповідність принципу субсидіарності могла б бути досягнутою, якби українські міста були розподілені на три групи:

• міста з чисельністю населення понад 500 тис., які мають достатній потенціал та достатні ресурси, щоб повною мірою задовольнити потреби населення в таких галузях, як освіта, охорона здоров’я, соціальний захист тощо;

• міста обласного значення, в тому числі більшість обласних центрів. Це – типові муніципалітети, які звертаються до регіонального рівня тільки за наданням дуже складних та специфічних послуг;

• села та селища, де недостатність фінансового та кадрового потенціалу робить неможливим якісне надання багатьох послуг. Такі населені пункти мали б делегувати значну частину повноважень на районний рівень.

Чинник контрольованості. Перевагою віднесення повноважень на найнижчий можливий рівень є те, що там послуги надаються під контролем споживача. Цей контроль здійснюється через вибори, через щоденне спілкування обраних представників з громадянами, через місцеві засоби масової інформації, чим забезпечується ефективність і відповідність послуг потребам громади.

Фінансовий чинник. Очевидно, що деякі послуги не можуть надаватися на нижчому рівні, бо це буде пов’язане із занадто високими витратами. Принцип субсидіарності формує достатньо чітку схему розподілу функцій: