Принцип субсидіарності у державному управлінні
Для досягнення співвідношення централізації та децентралізації, яке відповідало б реаліям сучасної України, тим цілям і завданням, які керівництво країни ставить перед державним управлінням, низку дослідників пропонують спиратися на низку принципів, чільне місце серед яких посідає принцип субсидіарності. Для нормальної життєдіяльності суспільства в цілому необхідний стійкий, безконфліктний, узгоджений розвиток усіх його підсистем, кожна з яких виконує свої функції. Економіка як пануюча підсистема пропонує ринкову форму зв’язків як основну і для інших сфер суспільного життя. Але на практиці конкурентні умови не завжди є найкращими з точки зору ефективного використання ресурсів для задоволення потреб населення у послугах.
Дана стаття ставить за мету дослідити спорідненість та взаємозалежність при застосуванні принципу субсидіарності з іншими принципами державного управління, а також з’ясувати складові принципу субсидіарності, ті чинники, які зумовлюють використання останнього в практиці державного управління.
Європейська хартія місцевого самоврядування закріплює в європейському законодавстві принцип субсидіарності як такий, що визначає розподіл повноважень різних рівнів публічної влади у державі [1, с. 246–254]. Як результат децентралізації державного управління та розбудови реального місцевого самоврядування розглядає принцип субсидіарності В.Токовенко. Субсидіарність наближує громадянина якомога ближче до процесу прийняття рішень, що свідчить про підвищення її значення в процесі управління [2, с. 136–137]. Субсидіарність передбачає достатньо високий рівень фінансової та адміністративної децентралізації, стверджує П.Свянєвич [3, с. 7].
Н.Глазунова розглядає субсидіарність як взаємодоповнюючу діяльність різних ланок влади та управління [4, с. 407]. Принцип субсидіарності – це результат необхідності узгодження інтересів різних рівней державного та місцевого управління, переконує С.Сироткін [5]. Згідно з духом принципу субсидіарності, пише Н.Бровинська, “втручання держави припустиме лише в тому випадку, коли без її допомоги неможливо досягти поставлених цілей” [6, с. 212].
Поняття “субсидіарність” констатує, що місцеві умови та обставини не тільки різняться між собою, але й змінюються протягом певного відрізку часу. Тому обсяг послуг, що надаються, так само як і обсяг функцій місцевих органів управління повинен відповідати весь час змінюваним та оновлюваним потребам і умовам, враховуючи місцеві вимоги та побажання [7]. Субсидіарність, за переконанням І.Грицяка, не є статичною концепцією [8, с. 34].
Застосування принципу субсидіарності можливе лише в ієрархічних структурах, поза межами яких він не існує, втрачає сенс свого існування. Водночас у жорстко централізованих ієрархіях не може бути мови про його використання. Сучасне людство прийшло до необхідності критики та засудження жорстких централізованих державних систем, до розуміння того, що метою прогресу є турбота не тільки про державу, але і про кожну людину. Тому ієрархічна модель “держава для одного правителя” засуджується з сучасних позицій. Компетенція держави не повинна поширюватися на всі колективні рішення у соціумі: задоволенню одних потреб краще відповідають добровільні асоціації, громадські організації, інших – органи муніципальної влади, ще інших – міжнародні домовленості, наддержавні органи управління. Громадянське суспільство, держава, органи місцевого самоврядування – усі вони мають належні їм сфери впливу.
Таким чином, принцип субсидіарності пов’язаний з принципом ієрархічності, який розглядає державно–управлінські системи як багаторівневі, що потребують поділу на елементи. На сьогодні багато країн світу з правової точки зору перебувають на шляху до сучасної багаторівневої системи управління, до визнання її цінності, до відходу від принципу “все або ніщо”, характерного для владної вертикалі радянського типу, до необхідності узгодження інтересів різних рівней державного та місцевого управління. Намагання закласти у законодавчу базу принцип субсидіарності у багатьох випадках стикається з великими труднощами і не одержує логічного розвитку та являє серйозну проблему взаємодії існуючих рівней управління в державі.Будь–яка складна відкрита соціальна система, особливо в умовах постійно зростаючої інформаційно–технологічної складності державного управління, має ієрархічну структуру досить автономних підсистем та блоків, у якій сигнали, що надходять з верхнього рівня управління, не мають характеру жорстких команд, а задають параметри переходу підсистем від одного режиму функціонування до іншого. Саме тому принцип субсидіарності тісно пов’язаний з принципом нелінійності, який лежить в основі самоорганізації багаторівневих систем. Через поняття нелінійності в сучасному ситуаційному аналізі конкретизується взаємозв’язок сталості і нестійкості, в результаті якого виникає спектр можливих рішень, можливого поводження системи замість одного єдиного варіанта. У нелінійній області множинність стаціонарних станів і їх можлива нестійкість утворюють феномен складного і різноманітного поводження ситуацій з нелінійними залежностями, що не укладаються в єдину теоретичну схему. Врахування нелінійності дає змогу уникнути небажаної динаміки розвитку державної ієрархії, яка виникає в системах із занадто централізованим управлінням.