Методологічні підходи до визначення кластерної моделі регіонального розвитку

- технологічна: сукупність галузей (секторів), що використовують аналогічну технологію (наприклад біотехнологічний кластер);

- фокусна: кластер фірм, зосереджених навколо одного центру - підприємства (фірми), науково-дослідного інституту або навчального закладу;

- якісна: тут важливим є питання не тільки про те, чи справді підприємства (фірми) співпрацюють, а й про те, яким чином вони це роблять. Мережа не завжди автоматично стимулює розвиток інновацій. Інколи в мережах, навпаки, пригнічуються інноваційні процеси та заохочується захисне поводження. Взаємозв’язки з постачальниками можуть стимулювати інноваційні процеси, але вони також можуть використовуватися для перекладання витрат на партнерів і обмеження їх у фінансовому відношенні. В останньому випадку мережі не будуть ні стабільними, ні стимулюючими.

У процесі впровадження кластерна модель спочатку використовувалась з метою вирішення проблем конкурентоспроможності. Нині кластерний підхід застосовується при вирішенні ширшого кола завдань, зокрема:

- як основа стимулювання інноваційної діяльності;

- під час аналізу конкурентоспроможності держави, регіону, галузі;

- як основа загальнодержавної промислової політики;

- під час розробки програм регіонального розвитку;

- як основа взаємодії усіх форм підприємництва.Основою для розробки програм розбудови кластерів на регіональному рівні в Україні можуть бути агенції з регіонального розвитку, в яких важливу роль відіграє державна допомога. Саме ця ланка пов’язує національне бачення та стратегію економічного розвитку і регіональний потенціал, які можуть забезпечити реальний розвиток [3, c. 12].

В Україні концепцію галузевих кластерів почали застосувати на практиці у 1998 р. Проте в процесі її впровадження виникли проблеми щодо поширення концептуальних економічних і методичних знань про кластери, їх організацію та підтримку. У 2005 р. у чотирьох областях почалось активне впровадження кластерів, основні напрями діяльності яких було сконцентровано у таких областях:

- Хмельницькій (швейний, будівельний, харчовий, туристичний кластери, кластер зеленого туризму);

- Івано-Франківській (туристичний кластер, кластер виробників декоративного текстилю);

- Черкаській (кластер перевізників);

- Житомирській (кластер каменедобування та каменеобробки).

У нашій країні існує ряд суттєвих недоліків, які не просто заважають впровадженню новітніх стратегій розвитку регіонів, а й роблять це фактично неможливим. До таких недоліків необхідно віднести недосконалість законодавчої бази, показники сплати податків і перерозподіл бюджету. Крім того, помилковою є позиція органів влади щодо необхідності інвестування тільки в деякі основні галузі промисловості, які можуть стати двигунами капіталовкладень з боку зарубіжних інвесторів, і в подальшому це приведе до зростання внутрішнього валового продукту та забезпечить розвиток регіонів. Європейський досвід у сфері регіонального розвитку вже давно спростував таку позицію як неправильну [6, с. 481].

Можливість реалізації процесів регіонального розвитку не залежить безпосередньо від інституційної та адміністративно-територіальної організації. Такий розвиток може бути забезпечений із застосуванням простих принципів і методів за умов роботи усіх систем - від централізованих до децентралізованих.

Відповідно до ст. 3 Закону України “Про стимулювання розвитку регіонів” Кабінетом Міністрів України у 2006 р. затверджена Державна стратегія регіонального розвитку на період до 2015 р., яка визначає ключові проблеми регіонального розвитку, пріоритети державної регіональної політики з точки зору загальнонаціональних потреб та інтересів [2, с. 2]. Державна регіональна політика має бути спрямована на створення умов для підвищення конкурентоспроможності регіонів як основи їх динамічного розвитку й усунення значних міжрегіональних диспропорцій.