Методологічні аспекти впровадження державної політики
1. Більш широкий предмет перетворення - все суспільство або його значна частина і, відповідно, масштабніші завдання, що стоять перед суб’єктом трансформацій.
2. Суб’єкт державно-управлінської діяльності відрізняється не лише кількісно, а й має якісні особливості, що носять інституційно визначений характер і суспільно значимий синергетичний ефект.
3. Використовуваний державними інституціями інструментарій є різноманітнішим, у ньому ширше застосовуються ментально-психологічні чинники.4. Результати політичних змін стосуються не лише матеріальної сфери, а й охоплюють усі грані суспільства, мають безпосередні й віддалені наслідки, що не завжди піддаються кількісним вимірам і є підсиленням або послабленням соціального капіталу.
Отже, здійснення державної політики - це загальна назва політичної діяльності органів державної влади та її представників з точки зору її результативності, що складається із двох взаємозв’язаних етапів. Перший етап є шляхом, здійснюваним думкою від певного реального стану політичного життя до його висвітлення у системі знання і розуміння. Зрозуміло, що це зовсім не тотожні речі. Хоча знання покликане дати об’єктивну картину існуючого, завдання політиків на цьому етапі полягає у тому, щоб максимально врахувати всі об’єктивні тенденції політичних процесів і власні суб’єктивні прагнення, тобто сформувати умоглядну лінію необхідного розвитку. Розуміння контексту соціально-політичних змін передбачає не просто відтворення об’єктивно-необхідної картини дійсності, але й включає позиціонування суб’єкта - визначення його інтересів, потреб, цінностей, мотивів тощо. Тут відбувається формування умоглядних (віртуальних) результатів - ідей, концепцій, доктрин (інакше кажучи, бачень і упереджень (vision and illusion), а також визначення намірів, програм, завдань тощо. На другому етапі відбувається впровадження або втілення у життя сформованих раніше концептів або проектів. Тут варто зауважити, що термін “втілення” не до кінця адекватно відтворює специфіку реалізації політики, адже “продукти” політичної діяльності далеко не завжди мають матеріальні якості і досить часто перебувають в ідеальній, психологічній сфері.
Упровадження політики держави є продовженням першого й детермінуючого етапу - її формування. Тому для дослідження конкретних функцій і можливостей здійснюваної політики слід розглядати ці два етапи у їх єдності, із врахуванням визначальної ролі результатів першого етапу. Це особливо важливо із врахуванням аксіоми політики - наміри (мотиви) відіграють визначальну роль, хоча й не забезпечують досягнення бажаного результату. З точки зору методології важливо визначити категоріальне значення сформованих концептів для подальшого їх упровадження, оскільки в літературі відсутнє узгоджене трактування цього взаємозв’язку, а від нього залежить розгортання практичної політичної діяльності. Важливість вказаного визначення випливає також із того, що в теорії існує кілька варіантів відповіді на ставлення суб’єкта до проблеми обґрунтування своїх дій і найбільш відомими серед них є:
- фаталістична, що проходить через низку історичних трансформацій (наприклад, натурфілософія, телеологізм) і на сьогодні доповнює відому тезу про “свободу як пізнану необхідність” революційною доцільністю;
- ситуативна, що, на відміну від попередньої, спирається не на універсальність у різних її трактуваннях, а на необхідність безпосередньої реакції на зміну обставин. У психології - це поведінковий (бігевіористський) підхід з його залежністю суб’єкта від конкретної ситуації та домінуючих потреб;
- інстинктивно-психологічна (фрейдистська), з наданням внутрішнім, ірраціональним чинникам (інстинктам, волі, емоціям) домінуючого значення у детермінації загальнолюдської, й політичної зокрема, діяльності;
- гуманітарна, що за основу детермінації бере сукупність наукових знань про людину, її свободу й самопокладання. Такий підхід ствердився в процесі становлення посткласичної парадигми трактування людини, є інтегрованою теорією її життєдіяльності.На нашу думку, якраз посткласична парадигма розуміння сучасних складних процесів забезпечує здійснення демократичної політики держави. До її основних приписів слід віднести: визначення конкретної дійсності як множину інваріантних можливостей, ресурсів і засобів її ж трансформування; центрування цієї множини суб’єктом перетворень навколо себе та своїх прагнень; усвідомлення ним власної свободи як раціонально-відповідального ставлення до дійсності. Гуманітарна парадигма обґрунтування політичної діяльності розглядає сформовані концепти як теоретико-методологічні засади їх подальшого впровадження. Поняття “засади”, на відміну від близького за змістом “причина”, фіксує особливий вид детермінації, коли покладений в основу концепт не повністю визначає зміст наступної практики, а лише є вихідним пунктом для самовизначення суб’єкта, порівняння досягнутих результатів із належним стандартом. На відміну від дії причини, що через перенесення власних властивостей на наслідок, породжує його, засада більш-менш свідомо формується суб’єктом, є продуктом його вільного вибору і самовизначення. У політиці роль засад виконують бачення, наміри, мотиви, цілі, програми, що у даному контексті відрізняються лише мірою обґрунтованості, але стосовно подальшої практики впровадження можуть виконувати спільну функцію вихідного пункту чи умоглядної основи змін. Тому важко погодитися із твердженням, що “політика, що підлягає впровадженню, спирається на незаперечну теорію причини й наслідку” [2, с. 281]. Це швидше стосується реалізованої чи об’єктивованої політики.