Культура влади – легітимність влади

Отже, нечіткість правових меж компетенції між органами державної влади і місцевого самоврядування, застарілі механізми трудової мотивації державної бюрократії, великі можливості владних структур у розподілі власності, матеріальних і фінансових ресурсів сприяють політичній нестабільності, відчуженості влади від суспільства. Державна влада в Україні є занадто централізованою, оскільки питання правового розмежування компетенції між органами державними, органами самоврядування, бюджетної і податкової систем ще не вирішено остаточно [4, c. 363-368].

Серед групових суб’єктів політики найбільший вплив на державну владу мають колишні номенклатурні угруповання, які, маючи старі зв’язки, а також доступ до матеріальних і фінансових ресурсів, часто використовують владу для своїх корисних цілей. Номенклатурні угруповання можна умовно розділити на “старі” (“напівфеодальні”), неспроможні діяти в ринкових умовах, і “нові” (“пробуржуазні”), що завдяки державному протекціонізму нагромадили величезний капітал і готові працювати в ринкових умовах.На рівні державної влади, якщо розглядати цей процес з конфліктологічної точки зору, названі групи представлені ідеологами лівих і центристів. Груповий вплив на владу з боку середніх і дрібних підприємств, а також працівників культурно-соціальної сфери і державного сектора слабкий. Ці категорії, не маючи організаційного досвіду, а також сучасного розуміння боротьби за владу, не оформилися ще у цивілізовані групи тиску, їхні протести мають спорадичний характер, проявляються в ситуаціях екстремально невигідних для них, тобто вони не вміють заздалегідь попереджати небажані для них наслідки нормотворчої діяльності, а лише постфактум на них реагують.

Політична система суспільства є підсистемою більш широких систем “суспільства”, “громадянського суспільства”. Від громадянського суспільства залежать сутнісні, системотворчі характеристики як економічної, так і політичної системи. При цьому слід зауважити, що громадянське суспільство не є щось таке, що залишається поза державою й існує незалежно від неї. Громадянське суспільство є базою існуючих економічних, соціальних, культурних та інших відносин, якість та рівень розвитку яких значною мірою визначають розвинутість політичних структур держав, партій, партійних систем, громадських об’єднань. Воно також є опорою їх функціонування. Історичний досвід дає підстави стверджувати: там, де існує розвинуте громадянське суспільство, наявні передумови демократичної політичної системи. Відсутність розвинутого громадянського суспільства призводить до створення тоталітарних політичних систем, де одержавлена політична система підкоряє й регулює всі сфери життєдіяльності людей, напрями функціонування суспільства, тобто створює державне і політичне організоване суспільство з обмеженими демократичними структурами. Якщо обмеженість повсюдна, то така політична система є тоталітарною [5, c.119].

Таким чином, в осмисленні феномена еліти відтворюються механізми історицистсько-модерністського метадискурсу, який утруднює повноцінне й адекватне врахування реалій постсучасного суспільства (та його динамічної структури). Відповідно, типологічну особливість визначення про еліту, що панує у вітчизняному просторі, ми вважаємо за доцільне кваліфікувати як “елітоцентризм” з такими притаманними йому визначальними рисами, як: а) побудова визначення довкола висхідної ключової структури, якою виступає традиційна опозиція, що ділить соціум на “еліту” і “масу”, відношення між котрими є суб’єкт-об’єктними і розбудовуються відповідно до принципу ієрархії асиметричної, бінарної в кожній із своїх ланок і в цілому; б) визнання принципово монологічного типу відношення між елементами наведеної бінарної опозиції (що властиво також і класичному визначенню про еліту);

в) номотетичний тип концептуальної побудови, згідно із засадами якого з епістемологічного погляду “національне” ідентифікується з “особливим”, а останнє розглядається як “поодинокий випадок” загального (Х.-Г.Гадамер), концептуальна база якого представлена західноєвропейською моделлю еліти. Зазначені риси є властивими не лише для “ціннісного” та “плюралістичного”, а й для “системного” типу визначення, який не виходить за межі еволюціоністських концепцій та системно-організмічних моделей суспільства. Стосовно ж “контрдискурсу” необхідно підкреслити той факт, що він лише фіксує невідповідність модерністських визначень еліти умовам сьогодення, не започатковуючи розвиток альтернативних модерністському напрямку елітистських концепцій.

Зазначені вище риси, властиві згаданим типам визначення про еліту, сприяють зростанню соціальної напруги, що закономірно виникає в бінарній структурі. Як доводять численні соціологічні дослідження, посилена експлуатація ідеї про деформованість, дихотомізацію соціальної структури та негативну роль еліти, як, водночас, й “іконізація” образу еліти передбачають некритичне ставлення до її дій, перетворюють поняття “еліта” на “розхожий” стереотип. Більшість з виокремлених нами типів визначень виступають також “продуктом” ірраціоналізації масової свідомості, посилення патерналістських настроїв та політичної байдужості (“непритомності”), що, на думку деяких мислителів (В.Липинський, Є.Маланюк, І.Лисяк-Рудницький та ін.), виступає причиною багатовікової бездержавності України. Крім того, ірраціоналізація дискурсу та суб’єктивістська орієнтація посилюють наявну в суспільстві потребу в лідерах, формуючи культ “сильної руки”.