Культура влади – легітимність влади
Актуальність статті полягає в спробі окреслити риси, притаманні природі політичних відносин, що є найцікавішим аспектом вивчення діяльності держави, її владних структур. Розуміння сутності характеру владних відносин є основою розуміння природи політичних процесів, які відбуваються у суспільстві, а також визначити особливості взаємозв’язку між її ланками, що формує і визначає культуру політичної влади.
Теорія поділу влади передбачає існування трьох незалежних гілок державної влади. Між ними існує механізм стримування і противаг, який забезпечує неможливість надмірної концентрації влади в одному із владних інститутів. Поділ влади поширюється і на недержавні політичні інститути. Скажімо, всередині партії можуть існувати органи, що виконують представницьку, виконавчу і судову функції.
Механізм стримувань і противаг, очевидно, слід впроваджувати у структуру будь-якої політичної організації з метою запобігання концентрації влади в руках одного лідера або елітного клану.
Отже, влада – це можливість і здатність одних соціальних суб’єктів здійснювати свою владу, впливати на інших за допомогою примусу, права, авторитету.
Влада, владовідносини є необхідний механізм регулювання життя суспільства, забезпечення його єдності. Влада є головним елементом, який пов’язує все політичне в суспільстві в єдину політичну систему і який визначає зміст поняття “політика”. Оскільки політика знаходить свій вияв у керівництві, управлінні, організації, примусі та в інших явищах, спрямованих на упорядкування життя суспільства, то влада як змістовний складовий елемент усім їм іманентно властива. Немає політики без влади і влади без політики. Саме навколо влади, виражених у ній політичних інтересів і потреб, розгортається політична життєдіяльність. Вона структуралізується, організується у певну систему, і ця система є політичною системою суспільства. Влада є одним із стрижнів, навколо якого формується цілісність політичної системи. Від змісту, сутності, механізму функціонування влади залежить характер і спрямованість політичної системи [1, c. 115].
Проблеми легітимності влади в Україні
Конституція України визначила правові межі державного примусу щодо суспільства і громадян. Однак через недосконалість інститутів судового і не судового захисту прав громадян, особливо в частині процесуальних процедур, а також незрілості громадської культури, державного монополізму в інформаційному просторі, влада часто вдається до не правових засобів примусу: неконституційних домагань, шантажу, підкупу, бюрократичних зволікань у вирішенні тієї чи іншої справи, репресивних переслідувань та ідеологічних маніпулювань громадською думкою (формування вигідних для влади стереотипів, дискредитація людей, незручних або небезпечних для її панування). Треба наголосити, що подібні форми примусу поширюються на всі владні відносини, у тому числі й політичні [2, c. 66-72].
Що стосується легітимності влади в Україні, то слід визнати, що вона тільки частково відповідає суті у її різних модифікаціях. Легітимність традиційного виду в Україні здебільшого має у своїй основі ті ментальні й поведінкові настанови, які споріднені з комуністичними і націоналістичними традиціями. Одна частина громадян довіряє лише тій державі, яка можлива з відновленням нового Союзу, друга – пов’язує свій успіх з національною державою, вважаючи, що теперішня держава не є національною, оскільки нею правлять “антиукраїнські сили”, третя – сподівається на можливість появи такої держави, яка б поєднувала національні державні традиції з сучасним цивілізованим державотворчим ідеалом.
В Україні слабо виражена легітимність харизматичного виду на національному рівні, оскільки немає такого лідера, який би мав підтримку в усіх регіонах України, серед різних соціальних груп і політичних організацій.
Сьогодні в Україні ще не визрів грунт для такої особи, котра на вершині влади буде наділена харизмою реформатора (як Черчіль у Великобританії, Ш. Де Голль у Франції, К.Аденауер у Німеччині, К. Мелем у Аргентині, А. Фухіморі у Перу та ін.).
На початку державного відродження та ще й сьогодні в Україні помітною була харизматичність регіонального і тому тимчасового характеру, яка швидко розвіювалася. Національно-патріотична легітимність має неоднаковий вираз у різних регіонах України. Якщо в Західній Україні вона домінує, то в Центральній та Південній Україні ця легітимність не набула масового характеру. Тобто політика сприймають у масовій свідомості як такого, що говорить українською мовою, шанує національні звичаї, є активним речником сьогоднішнього національного відродження, але не беруть до уваги його колишні й теперішні ділові заслуги та моральні якості.