Основні шляхи залучення іноземних інвестицій в економіку України

Відчутним недоліком теперішньої інноваційної політики в Україні є намагання проводити її для дуже широко окресленої інноваційної сфери.

В Україні вже накопичено значний негативний досвід запровадження таких „широких” систем стимулювання у науково-технологічній сфері. Попередні спроби введення спеціальних систем стимулювання науково-технічної та інноваційної активності постійно наштовхувалися на інституційну непідготовленість їх впровадження – досить швидко надані пільги ставали не стимулюючим виключенням, а правилом для багатьох‚ і починали перевищувати бюджетні можливості держави‚ що призводило до скасування цих пільг.

Виходячи з того, що ефективні інноваційні технологічні зміни є головним фактором довгострокового соціально-економічного розвитку‚ всі розвинуті держави мають так звану „національну інноваційну систему”‚ що являє собою комплекс інституційних‚ правових та економічних заходів щодо стимулювання інноваційних технологічних змін у країні для забезпечення національних стратегічних переваг та ефективної міжнародної конкурентоспроможності як на внутрішньому‚ так і на зовнішніх ринках [1, c.150].

Основними причинами‚ що стримують комерціалізацію науки через інноваційну діяльність‚ є відсутність фінансування та коштів у замовників науково-технічної продукції‚ високі кредитні ставки та великі витрати‚ що пов’язані з нововведеннями. Інноваційна сфера не стала привабливою для вітчизняних та іноземних інвесторів.

Недосконалою є також система управління інноваційною діяльністю та методи економічного стимулювання найбільш ефективних напрямків технологічного розвитку‚ відсутня методологія визначення технологічних пріоритетів‚ що відповідала б ринковим вимогам господарювання.

Усунення причин низького надходження іноземних інвестицій, в тому числі і в інноваційну сферу, потребує удосконалення законодавчої та нормативно-правової бази щодо управління інноваційним розвитком виробництва в країні з визначенням законодавчих основ прямої та непрямої фінансової підтримки пріоритетних науково-технічних розробок та суб’єктів ефективної інноваційної діяльності, у тому числі ефективних „лідерів” структурних технологічних змін. Для цього потрібно:- удосконалити систему фінансування науково-технічної та інноваційної діяльності на основі, насамперед, розширення масштабів розвитку та фінансового забезпечення програмно-цільового управління науково-технічним розвитком‚ підвищивши частку бюджетного фінансування програм з цією метою до 50% і завдяки цьому – роль ДНТП в економіці країни. Водночас доцільно зосередити науково-технічний та ресурсний потенціал країни на розробці обмеженої кількості державних науково-технічних програм (18–20) з вирішенням, головним чином, науково-технічних проблем світового рівня (енерго- і матеріалозбереження‚ біотехнологій‚ інформатики, імпортозамінюючих матеріалів та речовин‚ екології і здоров’я людини)‚ сформулювавши назви відповідних напрямків НТР та концепцій програм;

- впорядкувати державну звітність та контроль за результатами інноваційної діяльності, у тому числі реалізації пріоритетних її напрямків на основі результатів виконання державних програм і напрямків міжнародного трансферу технологій з урахуванням критеріїв технологічної безпеки країни.

Особливої уваги в державній організаційно-правовій та економічній підтримці потребує розвиток інфраструктури науково-технічної діяльності та ринку технологій‚ а також ліцензійна торгівля‚ державне страхування ризиків інвестиційних проектів і створення сприятливих умов для роботи венчурних компаній.

Слід зазначити, що Україна в порівнянні з найбільш економічно розвиненими країнами світу має досить високий рейтинг у забезпеченості сільгоспугіддями, трудовими ресурсами та науковим потенціалом. Це створює, потенційно, досить хороші можливості українським виробникам для отримання конкурентних переваг на світовому ринку.

Але використання цих можливостей на сьогодні вкрай незадовільне. Саме тому в Україні визначення оптимального вектора структурних змін має посісти належне місце в заходах економічної політики, враховуючи, що її метою буде підвищення конкурентоспроможності виробництва. Якщо критерієм оптимальності стане конкурентоспроможність, то завдання зводиться до визначення пріоритетних галузей і виробництв, які можуть в короткостроковій перспективі отримати конкурентні переваги, спираючись на національні умови.

Основною метою структурного реформування економіки є створення повноцінних суб’єктів підприємницької діяльності, здатних ефективно функціонувати за умов переходу до ринкової економіки та виробляти конкурентноспроможну продукцію, що відповідає вимогам товарних ринків.