Держава загального добробуту у США

Ідеї волюнтаризму та ідеалізму матеріалізувалися у двох напрямках соціального захисту, обидва з яких надзвичайно сильно розвинулися у США, — соціальному страхуванні та соціальній допомозі. Проте тут на відміну від європейських країн ці ідеї мають дещо інший економічний і політичний зміст. Першочерговим завданням соціального страхування є не захист працівника, а створення безпечного середовища для капіталістів і корпорацій. Ось чому соціальне страхування підтримують представники найманої праці (які розуміють пряму залежність власного добробуту від добробуту роботодавця) і ділових кіл як засіб створення соціального капіталу. Водночас функція соціальної допомоги полягає в умиротворенні та контролі над "зайвим" населенням, а витрати на соціальну допомогу лягають непродуктивним тягарем на капітал і державу, не створюючи соціального капіталу. Визначення "соушел сек'юріті", під яким здебільшого розуміють пенсійне страхування, має в суспільстві позитивне забарвлення, у той час як "велфер", яким позначається адресна допомога, в очах багатьох несе негативний відтінок, а до людей, які нею користуються, ставлення не завжди доброзичливе.

У США частка соціальних витрат у ВВП значно нижча, ніж у середньому по країнах ОЕСР. Лише протягом 60-х років, які тепер можна визначити як період експансії держави загального добробуту

у США, темп зростання частки соціальних видатків у ВВП був вищий, ніж на той час у країнах ОЕСР.

Згідно з наведеним у табл. 2 коефіцієнтом заміщення заробітної плати США були на передостанньому місці щодо відшкодування втраченого доходу серед 18 капіталістичних держав. Іншими словами, населення США було порівняно слабко захищене від таких соціальних ризиків, як настання старості, хвороба або безробіття. Ось чому приватні видатки на соціальне забезпечення у США були такі великі й становили у 1973 р. 7,5 % ВВП, або ЗО % загальної кількості видатків на соціальне забезпечення. Багато з цих коштів походять від доброчинних організацій, які надзвичайно поширені у США. У 1985 р. доброчинні організації витратили на соціальні потреби 80 млрд дол., тобто 2 % ВВП; 82 % цих коштів надійшли від приватних осіб і лише по 5 % — від доброчинних фондів і підприємств. Близько половини цих коштів було спрямовано в розпорядження церкви, однак невідомо, яка їх частина була витрачена на соціальну допомогу. Значна частина приватних пожертв була призначена на цілі охорони здоров'я, освіти й надання соціальних послуг і становила у 1985 р. 30 млрд дол. Приватні добровільні агенції, організовані за етнічним, релігійним принципом або за місцем проживання, відіграють домінуючу роль. Зазвичай вони тісно співпрацюють з владою, зберігаючи, проте, свої особливості відповідно до груп населення, які є їх клієнтами.

Нерівність доходів і бідність

Ураховуючи низький рівень заміщення заробітної плати соціальними виплатами, грошові виплати по соціальному страхуванню становлять відносно незначну частку в доходах населення. Іншими словами, люди покладаються переважно на власну працю, доходи від власності та приватні пенсії. Це дуже контрастує із західноєвропейськими державами, особливо Швецією. Розбіжність між доходами найбагатшої та найбіднішої частини населення, звичайно ж, у США найбільша серед країн, дані по яких наводилися. Двадцяти відсоткам населення з найнижчими доходами справді належить найменша частка сукупного грошового доходу населення. Однак 20 і навіть 10 % населення з найбільшими доходами не такі заможні, як, наприклад, у ФРН. Соціальні трансферти, однак, відіграють надзвичайно важливу роль у вирівнюванні доходів. Іншими словами, до перерозподілу відрахувань на соціальне страхування і податків нерівність населення щодо доходів була б набагато більшою. Загальновизнано, що зниження податків за часів Рейгана значно змінило перерозподіл доходів на користь верхніх 10 % шкали доходів.Якщо порівняти країни за поширеністю бідності до і після соціальних трансфертів, то виявиться, що й після них частка бідних у США перевищує аналогічний показник для Швеції і ФРН приблизно втричі. Слід зазначити, що у США добре розроблено концепцію межі бідності. З 1964 p., коли була розпочата “війна проти бідності”, Федеральне управління соціального захисту встановило розмір грошового доходу, потрібного сім’ям різного типу, щоб забезпечити не-обхідні харчування, житло, одяг і медичне обслуговування. Це офіційна межа малозабезпеченості, що включає грошові надходження по соціальному страхуванню і адресній соціальній допомозі. Звичай-но, межа бідності не може на 100 % адекватно відобразити рівень мінімальних потреб, і за це критики вважають її або надто приблизною, або надто щедрою, або надто усередненою, проте її широко визнають як більш-менш відповідний індикатор бідності. У 1985 р. 14 % населення проживало за межею бідності, а ще 4,7 % - на 25 % вище цієї межі (табл. 4). Поширеність бідності значно різниться між окремими штатами за расовою ознакою.

Як випливає з табл. 4, після реформ 60-х поширеність бідності вдвічі знизилась, однак у 80-ті роки вона знову поширилась, особливо під час економічного спаду. Зниження рівня бідності найбільше відчуло біле населення, меншою мірою афроамериканці, а серед іспаномовних і одиноких матерів рівень бідності навіть зріс. Серед афроамериканців бідні трапляються втричі частіше, ніж серед білих, і це співвідношення не змінилося з 50-х років.