Давньогрецька культура

Людина, у всій своїй складності і непередбачуваності, стає героєм поезії і театру. Лірика і театр переповнені людськими пристрастями.

Давньогрецька культура подарувала нащадкам системи віршованих форм. Гомер та Гесіод писали уповільненим помірним шестистопником (гекзаметр) і виконувалися ці вірші під звуки флейти, а епічні — під звуки ліри (звідси — лірика), але вже двох- чи трискладовим столом. Арзилох почав використовувати хорей та ямб. Інший характер мала творчість поетеси Сафо (Сапфо) з острова Лесбос, її вірші — це поезія взаємного кохання, уклін культурі Афродіти. Сафо очолювала общину дівчат, «будинок служниць муз», школу жіночих божеств ко¬хання. краси і культури. Тут складається ідеал жіночої краси та вміння жити у шлюбі. Кінцева мета всього — досягнення краси. Обличчя жінки повинно бути осяяним мерехтливим світлом, її очі — переповнені чарівності, похіть збуджує бажання. Поетична культура, яку Сафо прищеплювала своїми строфами та яку поширював хор дівчат, у Стародавній Греції мала назву «еротика» і була культу¬рою кохання.

Найважливішим досягненням цього періоду у давньогрецькій куль¬турі були виникнення театру і, відповідно, поява трагедії. Культ бога Діоніса та свята на його честь — діонісіГ, пісні козлоногих супутників Діоніса — сатирів, майданчик для перевдягання акторів, суена для хору-оркестру — все це атрибути великого відкриття. Феномен дав¬ньогрецької трагедії криється у «відкритті свідомості».

Трагедія — це видовище свідомості і свідомість як видовище. Геро¬їзм трагічного героя — героїзм надзвичайної свідомості. Це пробу¬дження від міфу. Це битва за людську справедливість. Боротьба тра¬гічного героя проти долі була відображенням соціальних потрясінь VII—V ст. до н. е. за політичну рівність і справедливість. Трагедії Есхіла готували грунт для демократичних перетворень в Афінах, були провісниками «золотого століття» Перікла.

Вільні люди античних міст безумовно розуміли те, що їхня країна має досить високий рівень духовної культури. У еллінів було пошире¬не уявлення про особливий дарунок, яким божественне провидіння на¬ділило їх. Ці уявлення втілилися у сказання про титана Прометея (дос¬лівно означає «провидець»), який врятував людство від жалюгідного життя і взагалі від загибелі.

У трагедії Есхіла «Прометей прикутий» титан розповідає про за¬слуги перед людством. Факел Прометея символізує велике значення творчого пориву, без якого людина не була 6 людиною.

Раціоналізм та творчий порив еллінів привели до рішучого повороту від релігійно-міфологічного сприйняття світу До нового наукового його тлумачення. Цей поворот, здійснений зусиллями багатьох видатних умів, був зумовлений глибинними зрушеннями у житті давньогрецького наро¬ду. Перемога демократичного ладу та укріплення міської громадян¬ської общини — полісу, закони Салона та Велика грецька колонізація, поява залізних знарядь праці й чужоземне рабство — все це дало можливість більш глибоко, науково переосмислити світ.

Пізніше систематизуючий розум еллінів склав канон семи мудреців, першим з яких став Фалес Мілетськші (бл. 625— 547 рр. до н.е.)— засновник іонічної натурфілософії. Однак кульмінацією раннього розвитку науки був Геракліт а Ефесу (бл. 520— 460 рр. до н. е.). Суть філософського вчення Геракліта полягає у цілісності розвиненого ним погляду на єдину природу світу і єдину прони¬каючу його закономірність. Головне у його картині світу — діалектич-ність. Цей прорив забезпечив появу великої філософсь¬кої тріади — Сокрлта, Платона і Арістотеля.Слід зазначити, що до середини V ст. до н. е. відбулося виділення політичної інтелектуальної еліти із сильним впливом на носіїв полі¬тичної влади. Реформи, що їх проводили Фемістокл, Ефіальт та Перікл потребували .професійних політиків, людей, здатних філософськи мислити. Цим пояснюється популярність, яку сягали в Афінах софіс¬ти — платні вчителі мудрості. Багато видатних політиків з аристокра¬тичних кіл були тісно пов'язані з філософами, прислухалися до їхніх порад. Великий вплив на Перікла мав Анаксагор. Існував цілий гур¬ток Перікла — інтелектуальне оточення, яке впливало на вироблення політичної лінії. Основна ж маса громадян завжди ставилася до інте¬лектуальної еліти з недовірою і зневагою. Так, ще за життя Перікла громадяни домоглися розправи над Анаксагором та Фідієм. Пізніше ці тенденції посилилися. Яскравим прикладом може бути трагічна доля Сократа, приреченого до страти.

Сократ (470/469—399 рр. до н. е.), за визначенням Цицерона, «спустив філософію з неба на землю». Заклик до цнотливого удосконалення, послідовний раціоналізм, віра у силу розуму — ось найприваблнвіші риси вчення Сократа. Сократ був загадкою для сучасників, загадкою він лишається й донині. Він прагнув збудити думку і закликав до знань, але стверджував: «Я знаю тільки те, що нічого не знаю». Він критикував полісну мораль і називав себе оводом, що безперервно жалить могутнього, але ледачого коня — афінський народ. Сократ не приховував своїх аристократичних симпатій і критикував недоліки демократич¬ного ладу Афін.