Село Уторопи
Прийшов день 22 червня 1941 р. Цього дня фашистська Німеччина напала на свого “друга” Радянський Союз, почалася німецько-радянська війн. Німецькі війська швидко посувалися із заходу на схід і вже 4-5 липня 1941 р. вони появилися і в с. Уторопи.
Багато утороп чан, як і значна частина населення Галичини, надіялися, що в цій війні комуністичний Радянський Союз буде розгромлений і складуться сприятливі обставини для відновлення Української Самостійної Соборної Держави. Але ці надії виявилися марними. Німецькі, політичні і військові власті нічого навіть і слухати не хотіли про те. Це стало видно зразу після того, як вони почали масово арештовувати і розстрілювати членів організаторів українських націоналістів яка 30 червня 1941 р. у Львові проголосила Акт про відновлення України.
Німецькі військові власті запровадили на окупованих землях суворий воєнний режим, наклали на селян зразу обов’язкових контингентів хліба, м’яса, молока, інших продуктів, а молодих людей-хлопців та дівчат – масовою вивозили насильно на роботи в Німеччину. І за невиконання будь-якого розпорядження була кара – розстріл. Дуже важко жилося утороп чанам в 1942 році. Неврожай і масова реквізиція худоби, здача обов’язкових контингентів викликали голод. Мешканці села з мішечками солі ходили на Поділля і міняли сіль на хліб. Але цей хліб тяжко було доставити додому, бо по дорогах були застави німецькі поліції, яка відбирала у селян цей хліб.
Скоро населення Прикарпаття, як і всієї окупованої України, переконалося, що гітлерівська Німеччина нічим не краще за большевицький Радянський Союз. По селях почали утворюватись загони української народної самооборони, які боронили селян від грабунків німецьких властей та від вивозу української молоді в Німеччину. Такий загін був створений і Уторопах, пізніше ці загони переросли в УПА.
В першій половині 1944 р. почалося звільнення Прикарпаття від німецької окупації. На території с. Уторопи майже до серпня точилися бої між німецько-мадярськими військами та Червоною Армією. Аж у перших числах серпня 1944 р. Червона Армія остаточно оволоділа Косівщиною і в т.ч. Уторопами.
Військові органи зразу провели мобілізацію, в Червону Армію були мобілізовані буквально всі чоловіки віком 18-50 років. В селі залишились лише явні каліки: сліпі, криві, глухі і ін. На радянсько-німецькому фронті загинуло 53 уторопчани, мобілізованих до Червоної Армії. В 1974 р. громада села спорудила пам’ятник воїнам-односельцям, які загинули в Другій світовій війні.
На постаменті встановлена скульптура воїна, а на мармурових плитах викарбувані їх імена і прізвища.В той час частина молоді та молодих уторопських чоловіків, яких насильно брали у Червону Армію і відправляли на Фронт, влилися в ряди української Повстанської Армії, загони якою діяли в околицях села. Ці загони УПА вели безкомпромісну боротьбу проти німецько-фашистських загарбників, а пізніше і проти радянських червоних окупантів. Головною їх метою в цій боротьбі було здобути Незалежну Українську Самостійну Державу. Це боротьба продовжувалася з 1944 по 1950 роки.
В літопис УПА вписано багато сторінок тяжкої і героїчної боротьби з переважаючими силами московсько-більшовицьких окупантів. Це була дуже тяжка підпільна і відкрита боротьба, внаслідок якої загинуло дуже багато учасників національно-визвольних змагань. Одні загинули в боях, інші в тюрмах, а ще інші були ув’язнені, суджено і вислано на багато років на каторгу у сталінські табори Далекого Сходу та крайньої Півночі. Більшість із них там і померли, не побивши більше рідної землі.
Вчитель-пенсіонер Уторопської школи Юрій Дмитрович Кашевка встановив прізвища утороп чан, що загинули в болях за Україну в лавах УПА. Їх близько.....
Серед них Ілько Строжук (псевдо “Ліщина”) – сотник УПА, Іван Біленчук (“Острий”) – станичний с.Утороп, Петро Біленчук син Андрія, Дмитро Лучко син Івана, Петро Кошевка син Василя, Іван Ласійчук син Микола і багато інших.
Післявоєнні роки були для утороп чан дуже важкими. Радянські органи вели боротьбу з УПА всіма найбільш жорстокими методами, вбивали, катували захоплених поранених, палили хати, під приводом того, що тим перебували воїни-повстанці. Жорстокий терор НКВС був спрямований проти населення села, за будь-що арештовували невинних селян ніби-то за те, що вони допомагали повстанцям, цілими сім’ями вивозили в Сибір а на Далеку Північ. Вивозили всіх, батьків з маленькими дітьми, вивозили у час лютих морозів, напівроздягнених, без засобів на існування. А що довелося цим нещасним репресованим пережити під час дороги, а їх везли місяцями, та на місці поселення, то гірших мук, страждань, навіть сам диявол е міг би придумати. Лише деяким з цих репресованих після багатьох років, вже в час так званої “горбачовської відлиги” пощастило повернутися знову на рідну землю.