ФІНАЛ ДЕВ’ЯТОЇ СИМФОНІЇ Л. БЕТХОВЕНА ПИТАННЯ ВИКОНАВСЬКОГО АНАЛІЗУ
Дванадцять років розриву між написаного в 1910 році 8 – ою симфонією і фінальною симфонічною поемою з хорами наснажили останню більш широким колом образів, ідей, філософських проблем.
Абсолютно ясно, що подібна кількість образно – ідейних переплетінь, не могла вкластись у рамки драматичного симфонізму. Тому монументальні думки вилились у розповідальний тон епічного “ жанру ”.
В музичному втіленні своїх задумок Бетховен у 9 – ій симфонії перевершив “ всі очікування ” : тут не лише злились воєдино народність, доступність музичної мови, монотематизм і монолітність форми , але й на шляху втілення “вищої ” ідеї композитор демократизував сам жанр симфонії, допустивши у фіналі наявність вербального початку.
Монотематичний “об’єднуючий ” принцип, що “ прорвався ” через “слово” в фінальній темі апофеоза, не міг не виявити “ вербальних ” вокальних пісенних інтонацій у своєму initio.
Його інтервальна сфера – гармонічний фон “кварто – квінтової інтонації “ля” – “мі” ( Д – Т ( D-dur)) 1 частини додає до цієї початкової квінти квартовий тонічний ход --- ( мотива долі ) “ ре” – “ля” ( пр. № 1 ). Пісенні , співучі інтонації , передчуваючі “тему радості” фінала , криються в ПП 1 частини ( пр. № 2 ).
2.Всі приклади подані в додатку.
Тематизм 2 – ої частини скерцо, записаний за 8 років до створення симфонії, нагадуючої мелодику коливань руху австрійського народного танцю лендлера, як не можна більше перевершує інтонації перших тактів теми радості.
Різноманітні прояви через інтонаційну образність життєвої дійсності перших трьох частин симфонії ( 1 ч. - суперечка з долею; 2 ч . – картина тематичної гри ; 3 ч. – лірична меланхолія , мрійливість ) вимогала величезних пропорцій об’єднуючого фіналу.
Симфонізм Бетховена на всьому протязі свого розвитку відтворював стремління до поєднення інструменталізму з словом. В основі фінала 9 – ої симфонії покладен поетичний текст і цей сміливий новаторський крок , виправданий самою ідеєю твору, вимогав незвичайного корінного розширення засобів виразності.
Шиллерівський текст оди “ До радості” , написаний 1785 році викликав величезний ентузіазм серед німецької молоді, як заклик до загального братства людей.
Сам жанр музичного втілення оди тісно пов’язаний з мистецтвом передреволюційного і революційного часу, так званою “компанійською піснею” ( Gesellschaftslied ) – жанром хорової пісні, популярної ще в юності Бетховена у театральних постановках комічної опери.
Компанійські пісні – канти отримали особливо широке розповсюдження у Франції у творчості композиторів Монсіньї, Дезеда, Гретрі, Далейрака, Філідора.
Для хорових пісень такого роду характерно – поступового руху рівними довготами при помірному швидкому темпі. Тематика компанійских пісень завжди була близькою Бетховену.
В даному жанрі витримана пісня “ Взаємне кохання ” , мелодія якої близька до майбутньої “ Оди ” ( пр. № 5 ) .
В “Фантазії” для фортепіано і оркестру з хором, прославляючим силу мистецтва повторюєтся та ж мелодія ( пр. № 6 ) . В спадщині Бетховена зустрічаються і інші тлумачення Шіллеровської оди .
Ось накид мелодій “ радості ” , що відноститься до1812 року ( пр. № 7 ) . Останній ескіз мелодії “радості” має дату 1822 року ( пр. № 8 ) .
Серед усіх цих компанійських пісень, прославляючих єдність людей, мелодія “ радості ” в 9 – ій симфонії виділяється своєю бездоганністю і найрідшою красою – красою народної пісні.