Напрямки в кінематографії повоєнного часу

Після другої світової війни кінематограф сильно змінився. Все більше число режисерів прагнуло як можна реалістичніше відображати у своїх картинах дійсність. Ріст популярності міжнародних кінофестивалів також сприяв ознайомленню глядачів різних країн з роботами нової генерації кінематографістів.

“Ідеальним фільмом були б 90 хвилин з життя людини, з якою нічого не відбувається" — це висловлювання належить Чезарі Дзаваттіні, що вів італійську кінодраматургію і кінокритику. Він був одним з тих, хто стояв у джерел неореалізму, який виник в 1940-і роки.

Італійський неореалізм

Дзаваттіні закликав режисерів не захоплюватися мелодрамними сюжетами, а сконцентрувати свої зусилля на зображенні реальних драм, щоденно звичайних людей, які розігруються в житті. Він усіляко заохочував на головні ролі непрофесійних акторів, а також зйомки на вулицях і в будинках простих робітників. Нарешті, для відтворення в картині правдивої атмосфери убогості і безвихідності він пропонував знімати при природному освітленні, тому що студійне освітлення штучно облагороджувало як акторів, так і декорації.

Першою неореалістичною картиною, яка привернула увагу міжнародної аудиторії, став фільм Роберто Росселліні «Рим — відкрите місто» (1945), що оповідає про жорстокі репресії нацистів проти учасників італійського Опору в 1944 році. Росселлііні довелося знімати прямо на вулицях Рима, оскільки павільйони кіностудії «Чинечітта» були ушкоджені в ході бойових дій. Він також змушений був користатися низькоякісною плівкою, придбаною у фотографів, що склеював у рулони через нестачу кіноплівки. У результаті вийшла картина, що нагадувала кінохроніку і володіла тією ступеню життєвості і реалізму, до якої прагнув Дзаваттіні. Надалі Росселліні підтвердив свою репутацію класика неореалізму, знявши картини «Пайза» (1946) і «Німеччина, рік нульовий» (1947), останню частину своєї знаменитої військової трилогії.

Після успіху картин Росселліні і фільму Вітторіо Де Сіка «Викрадачі велосипедів» багато інших режисерів також звернулися до неореалізму, намагаючись знайти власні шляхи в цьому напрямку. Однак до кінця 1940-х років економічне становище Італії покращилося, і уряд заявив, що неореалістичні фільми підривають репутацію країни за кордоном. У 1949 році був прийнятий закон, що перешкоджав виходу на екрани подібних стрічок. У підсумку неореалізм процвітав в Італії усього кілька років, однак за цей час встиг продемонструвати небагатим національної кінематографам, що і з мінімальними витратами можна знімати неабиякі картини, використовуючи для цього місцеві сюжети, характери і натуру.

Японія виходить на авансцену

Японський кінематограф випускав видатні картини ще в період німого кіно. Однак за межами Південно-Східної Азії мало хто знав про існування цих шедеврів. Положення різко змінилося після того, як історична драма Акіри Куросави «Расемон» удостоїлася «Золотого Лева» на кінофестивалі у Венеції в 1951 році.

У фільмі «Расемон», дія якого відбувається в епоху середньовіччя, глядачу пропонуються чотири варіанти зустрічі в лісі подружньої пари і розбійника, що закінчилася загибеллю чоловіка. Куросава мистецьки зрівнює усі версії в правдоподібності, сполучаючи глибокофокусну оптику, плавний рух кінокамери і ретельний монтаж. Змушуючи глядачів раз за разом засумніватися в тому, що вони тільки що бачили, Куросава довів, що і камера може брехати, попутно продемонструвавши всю силу влади режисера над глядацькою уявою. Фільм був оголошений шедевром і створив Куросаві репутацію одного з ведучих художників світового кіно.

Афіша фільму Акіри Куросави «Расемон» (1950) з Тосіро Міфуне в ролі розбійника і Матіко Кюо в ролі дружини, яка обвинувачує його в убивстві чоловіка.

Надалі Куросава зняв безліч вражаючих стрічок про японських воїнів, у тому числі картину «Сім самураїв» (1954). Крім того, він створив ряд нестандартних екранізацій літературної класики. Приміром, фільм «Замок інтриг» («Трон у крові»)(1957) був знятий по мотивах «Макбета», а сюжет картини «Раней» («Смута») (1985) запозичений з іншої шекспірівської трагедії, «Король Лір». Успіх фільмів Куросави привернув увагу публіки і до робіт майстрів старшого покоління, таких, як Мидзогути й Одзу, а також відкрив дорогу молодим режисерам — Тейносуке Кинугасе і Кону Ітікаве.

Три майстри