Матеріальна культура корінних народів США

З взаємодією традицій і інновацій розвивається музична культура корінного населення США. Традиції особливо стійко утримуються в обрядових піснях і танцях, які виконуються під акомпанемент традиційних музичних інструментів – усякого роду ударних та духових, тріскачок. Не тільки музичний стрій, для якого більше характерна ритміка, ніж співучість, але і прийоми виконання часто свідчать про древність походження традиційних форм музичної культури індіанських народів.

Але навіть у естрадній музиці, яка завоювала популярність у корінних американців, сучасні ритми доповнюються індіанськими мотивами в музичному оформленні і текстовці. В такому стилі працюють, наприклад, вокально-інструментальні ансамблі і виконавці у навахо і чіппева, які використовують у своїх програмах твори власних композиторів; тільки на початку 80-х років ХХ століття американські фірми звукозапису випустили більше сотні платівок з подібного роду творами музичного мистецтва навахо.

Досить інтенсивно розвивається індіанська література, причому художня література вже має свою, хоч і не дуже велику, історію – вона бере початок від автобіографічних творів Джона Тендера, Лютера Стоячого Ведмедя та інших першопрохідців на поприщі нової індіанської культури. За межами США відомі імена індіанських письменників, публіцистів, вчених – Н. С. Момадея, В. Делорі-молодшого, Д’Арсі Макнікла, У. Мейєра, Е. Секакуаптеви та інших. Для індіанських авторів, будь то белетристи чи вчені, характерне гостре почуття причетності до проблем своїх народів, різка критика існуючої у США системи гноблення корінного населення, практична діяльність на захист його прав і інтересів.

Сучасна культура індіанців США досить багатоманітна. Вона розвивається на основі взаємодії індіанських традицій і традицій євро американських, і результат цієї взаємодії у різних індіанських народів виходить різний: у одних випадках індіанські традиції поступаються місцем інноваціям, а в інших випадках утворюють з ними своєрідні культурні комплекси. При цьому індіанські традиції не завжди являють собою щось застигле і таке, що віджило. Багато з них наповнюється новим змістом, набувають нових функцій і форм. Загальним в цьому процесі у всіх індіанських народів країни є підвищення етносимволічної ролі доєвропейських культурних традицій при одночасному зменшенні їх значення в повсякденному житті індіанців.

Однією з принципових по своїй важливості проблем, які обговорюються сьогодні як вченими-індіаністами, так і самими індіанцями, є проблема формування єдиної культури корінного населення США. Факти свідчать про те, що міжкультурний обмін і створення спільних культурних рис у різних індіанських народів – це реальний процес індіанської дійсності. Описуючи „паніндіанську культуру Оклахоми”, яка склалася в середині ХХ століття, американський етнограф Дж. Говард виділяв такі її елементи, як фестивалі паувау, „танці з притопуванням”, „військові танці”, костюми для цих церемоній, пейотизм, англійську мову. Потаватомі Вісконсину, в основному молодь, під час паувау носить не свої традиційні костюми, а характерний для народів Великих рівнин одяг і головні убори, прикрашені пір’ям. Серед індіанців цього штату отримали поширення типові для Південного Заходу прикраси з бірюзи. Степовий вплив взагалі помітний у святковому одязі багатьох індіанських народів – навахо, маттапоні, меноміні та інших. У корінного населення Південного Заходу стали популярними живописні „танці з обручами” індіанців таос, меноміні відновили „військові танці”, перейнявши їх від чіппева, „сонячні танці” потрапили до навахо від тетон-дакота. Подібні приклади, однак, не дають змоги зробити висновок про наявність у США паніндіанської культури, чи хоча б про появу такої тенденції.Контакти між індіанськими народами здавна призводили до запозичення окремих культурних рис і поширенню деяких з них в межах великих територій. Широке поширення мали, наприклад „ведмежий танець”, „собачий танець”, „танець бізона”, шаманські обряди, уявлення, пов’язані з особистими духами-покровителями, курильна люлька „калумет”, яка мала сакральні функції, приготування пеммікана – знаменитих індіанських консервів – і багато інших культурних рис. У деяких випадках ступінь запозичення був настільки великим, що можна говорити про „первісну аккультурацію”. Так навахо перейняли від пуебло прийоми зрошуваного землеробства, гончарне мистецтво і ткацтво, а в степових народів конярство і верхове полювання, в результаті чого утворилася сама культура навахо. Інший приклад – дакотизація культури понка у ХVІІІ – ХІХ століттях. Подібні процеси не привели, однак, до утворення культурної однорідності на території Північної Америки.

Не слід також перебільшувати ступінь і значення між культурних запозичень у сучасний період, так як вони не охоплюють усієї сфери культури індіанських народів і відбуваються переважно в кордонах обмежених територій – у Каліфорнії, Оклахомі, на Північному Заході та ін. що ж стосується справді паніндіанських рис, то вони утворюють досить вузький пласт, який включає лише паувау, пейотизм та саму ідеологію паніндіанізму.

Висновок про те, що у США не склалася паніндіанська культура, не заперечує самого факту зближення індіанських народів в культурному плані на основі їх безпосередньої взаємодії і неконтактного взаємовпливу (через індіанську пресу, літературу, індіанські товари і т. д.). однак цей процес має самий загальний характер і краще всього може бути визначений саме терміном „зближення”.