КУЛЬТУРНА РОЗМАЇТІСТЬ

Саме тут приховані корені принципово іншого розуміння власності, пород-жуваного такою культурною установкою. Консервативне, традиційне ставлення до власності грунтоване на тісному, інтимному зв'язку між річчю та її господарем, і навіть акт купівлі-продажу в полі традиційної культури — це аж ніяк не абсолютне переміщення власності від одного хазяїна до іншого. Зміна власника відбуваєтеся лишень у площині юридичного привласнення, але не в психологічному просторі інтимних внутрішніх зв'язків і відносин [3, с. 34]. Родовий маєток, навіть будучії проданим, не перестає бути родовим для старого господаря й купівля його вводить нового власника у фізичне, але не в символічне володіння.

Ще цікавішим, з нашої сучасної точки зору, є породжуване традиційним світо-сприйняттям ставлення до скарбів, золота, коштовностей. Традиція напрочуд да¬лека від властивого нам ототожнення їх із грошима й узвичаєним сприйняттям їх як попередників грошової одиниці, котрі буцімто тільки з історичних і прагматичних причин вийшли з повсякденного обігу. Скарби, золото, коштовності були пов'язані з успіхом набагато більше, ніж гроші. Але співвідношення це було дуже специ¬фічним і передбачало уявлення про містичного посередника між власником скарбу та його успіхом. Так, у норманів вважалося, що "у скарбі, яким володіє людина, зосереджені його успіх і щастя" [З]. Суттєво, що скарби тут не є засобом для досягнення успіху, не є носієм потенційної можливості щастя як еквівалент, що дає змогу стати власником багатьох речей, які звичайно асоціюють з уявленням про щастя. Це не засіб успіху, а самий концентрований, втілений успіх, що зв'язує власника з тією містичною силою, здатною вести його бажаним шляхом. (Згадаймо відомі казки про "чарівних помічників" — золоту рибку, сірого вовка, лампу Аладіна.) Ця сила, як і забезпечуваний нею успіх, залишатиметься з людиною доти, поки скарб, що принаджує та привертає її до власника, не опиниться в іншого хазяїна. От чому скарби найчастіше ховали так, що їх не міг би дістати й самий хазяїн — на дні моря або в болоті. Функціональне призначення їх зовсім не перед¬бачало використання коштовностей як одиниці обміну, і функцію свою вони могли виконувати саме за протилежних обставин — максимального запобігання самої можливості, що вони потраплять до рук іншої людини. Безпосередній, інтимний зв'язок утворювався між людиною та належним їй скарбом, той ставав частиною її життя, її успіхом, долею, запорукою сили та невразливості.

Такого кшталту інтимність спостерігалася насамперед у ставленні людини до землі, що робило власника земельних угідь не стільки необмеженим хазяїном, як це передбачає римське право, скільки носієм відповідальності за належні йому наділи. Влада, володіння згідно з традиційним світосприйняттям — це обов'язок і від-повідальність, відзначені особливою модальністю через нероздільність володаря і володіння. Земля й особистість хазяїна — речі взаємопов'язані й у багатьох розу¬міннях взаємозумовлені, аж до переживання тотожності землі й тіла її власника, сприйняття її як продовження цього тіла. Відторгнення землі трактувалося як мало не фізичне знищення її хазяїна [4]. Цей особливий зміст особистісно-ідентифікаційних практик надавав характерну для традиції забарвленість відносинам лю¬дини та її довкілля (як природного, так і соціального), внеможливлюючи харак¬терну для пізніших часів суб'єкт-об'єктну дистанційованість.

Як зазначає Л.Іонін — дилема "бути чи мати" виникає вже за Нового часу. "У традиційному суспільстві, традиційній свідомості вона не виглядає дилемою — "бути" і "мати" значною мірою означають одне й те саме. Буття й володіння якщо не збігалися, то перебували в тісних відносинах, що виражалося в характерному для того часу збігові назви маєтку і прізвища хазяїна" [2, с. 36].Фундаментальною підставою для формування картини світу традиційної людини є виокремлення двох нерівних складових в інтегральному уявленні про простір людського існування. У будь-якій моделі традиційного світобачення спо¬стерігається принциповий поділ на профанну й сакральну сфери, нри незмірне вищому статусові останньої. Справжнє, істинне життя співвідноситься зі сферою сакрального, тоді як профанне життя, що забезпечує тілесне існування, сприй¬мається як необхідне, але не варте особливої уваги. Профанне життя є лише засобом, а не ціллю, і має бути таким, щоб сприяти досягненню того, що й становить сутність традиційного уявлення про успіх, — спасіння душі, істинного спасіння, життя віч¬ного. Православна й католицька традиції, наприклад, виходили з того, що спасіння гідний той, хто виявляє ревність у відправі таїнств та обрядів, додержанні постів, хто вершить добрі справи, відвідує храм і щедрий у пожертвуваннях. Світське життя та його перебіг дуже віддаленим чином стосувалися життя сакрального й тому не могли істотно вплинути на успішність життєвого шляху людини.

Особливий зміст у системі традиційної культури мають свято й усе, що з ним пов'язане. Свято для людини традиції — це єднання зі світом сакрального, і характер його здійснення, міра успішності святкового дійства безпосередньо увідиовідню-валися прогнозам щодо успішності подальшого життя і винуватців святкування, і його учасників. Сліди подібних уявлень простежуються і в нашому ставленні до свята, яке ще за радянських часів чітко фіксувала культура анекдоту, яка була, мабуть, найадекватнішою й найбільш вільною як на той час системою соціального самоопису. Анекдоти, що побутували тоді, вказували на дивний для іноземних гостей парадокс радянського життя — у магазинах нічого немає, проте на святкових столах з'являється геть усе. Звичай приберігати усе найкраще для свята має ду¬же давні корені й пов'язаний саме з уявленням про невід'ємність святкового, са¬крального від життєвого успіху. І йдеться тут менш за все про демонстративність, хоча таке тлумачення першою чергою напрошується за умов втрати старих смислів. Прагнення до найкращої облаштованості свята було продиктоване насамперед розумінням його як акту єднання з вищою силою, що обіцяє — у разі вдалого святкування, застілля, ігор, ритуалів, змагань — заступництво цієї сили і сприят¬ливий вплив на подальший плин життя. Не здійснений, не відправлений святковий ритуал міг означати розрив із сакральними силами, а отже — припинення істинного буття.