Історія української культури

Отже, самоназва “Русь”, що вживалася на позначення українських земель, протрималася у Східній Україні (себто підросійській) до 19 століття, в Західній – до початку 20-го, а населення Закарпаття і досі зве себе “русинами”.

Доктор Дмитро Дорошенко, чи не наймудріший з істориків-аналітиків, виходить з тої проблеми так: “Найстарша й основна назва для південного руського народу є Русь: так він сам себе називав, відколи з конгломерату племен став народом, і народом державним, так його називали й чужі (поляки називають його так і досі). Дарма, що слово Русь, як можна думати, належало первісно чужому племені, яке підбило південні племена східно-слов'янської групи, організувало серед них державу і саме зникло, розчинилось серед слов'янської стихії, залишивши по собі одну назву, яка й стала тепер назвою нової народності й нової держави. Ця назва Русь стала нашим національним іменем і держалась в нас дуже довго. “

Треба додати, що частка “Русь”, що ніби вказувала на славне минуле України, фігурувала в багатьох історичних працях та політичних планах 18, 19 і 20 століття (“Історія Русів” невідомого автора, програма “Кирило-Методіївського товариства”, декілька “Історій України-Русі”).

МАЛОРОСІЯ

За Дмитром Дорошенком: “ Термін “Мала Русь” і “малоруський” є чисто штучного книжного походження: так стали називати нашу землю в 13 столітті вчені-греки, а далі й латиняни: Russia Minor – на означення Малої, себто Русі на півдні. На противагу Великій, себто нової Русі на півночі. Точнісінько як у давнину називали Малу Азію для відрізнення від Великої Азії, або Велику Грецію на півдні Італії, що вийшла як колонія зі старої, отже “малої” Греції на Балканах. Цей термін прийнявся особливо з кінця 17 віку з Московщини для позначення тої частини Української землі, яка після 1654 року знайшлася в політичній унії з Москвою, себто на позначення Гетьманщини. В устах освічених людей він продержався й на самій Гетьманщині в 18 і навіть 19 століттях. Є деякі українські вчені, які вживають його і тепер, але виключно в наукових працях, на означення “малоруської”, себто української мови, поруч з “великоруською” та білоруською”.

Отже, як бачимо, від початку нічого образливого в слові “Малоросія” не було, навпаки, він вказував на першопочатковість України Київської відносно великих малозаселених колоній на півночі. Подібно до того і Малопольща, не названа Д. Дорошенком, є початком Великої Польщі, бо саме з неї почалися державотворчі виступи поляків. Частини “мала” та “велика” позначають лише територіальне відношення – що є правдою, адже північні слов'яни, знищуючи фіно-угорські племена на території нинішньої європейської частини Росії та змішуючись з ними, захопили величезну територію. Але згодом, а особливо з втратою в російській мові словом “великий” свого початкового, давньоруського значення, співставлення “Великої” та “Малої” Русі стає дуже і дуже невигідним, навіть на підсвідомому рівні. Україна стає колонією Московії, “Великой” Русі, залежною від неї.

У другій половині 19 століття, коли Російська імперія докладала всіх можливих зусиль, аби асимілювати хоча б народи “одного кореня”, навіть назва “Малоросія” була замінена назвою “Юг России” (Південь Росії) або “Юго-Западная Россия” (Південно-Західна Росія).

Із злітом національних ідей в кінці 19 – на початку 20 століття слово “малорос” набуває нового, знущального відтінку. У “малоросійстві” відбиваються всі негативні, рабські якості деяких представників українського народу, що воліли жити в “єдиній родині народів-“братів””. Національно свідомі кола української інтелігенції спеціально відхрещуються від назви “малороси”, а доктор Дмитро Донцов присвячує феномену малоросійства кілька ґрунтовних праць.Після жовтневого перевороту та громадянської війни назва “Малоросія” на позначення Великої України виходить з ужитку. Зараз слово "малорос" означає культурно несамостійну людину, що має "провінційний комплекс" та досі усвідомлює Україну частиною примарної "великої держави". На жаль, "малоросійство" не є вичерпане, насамперед у культурній та мовній сфері.

УКРАЇНА

За Д. Дорошенком: “Вже з половини 17 століття входить в ужиток поряд з назвою “Русь” друга, також стара назва, яка мала колись чисто географічне значення й означала поняття земель пограничних: ця назва – “Україна”. Вперше знаємо її з літопису під 1187 роком. Спочатку утвердившись в мові й поняттях народу, що ми бачимо з пісень і дум, вона скоро робиться ужитком освічених верств, переходить в дипломатичні акти, в літературу й науку. Її вживають і поляки, і великоруси, і Західня Європа. Так сталося головно внаслідок повстання в половині 17 століття козацької української держави, що поставила була своєю програмою об'єднання всіх українських земель під булавою козацького гетьмана. Але цій програмі не судилося здійснитись. Україна недовго пробула в єдності. Розділена між Польщею та Москвою, вона знову сходить на провінційне становище, і сама назва “Україна” стає знову назвою географічною для означення окраїнної землі: для Польщі Україна – це її південно-східне пограниччя, себто Київщина, для Московії – південно-східний край нашої землі, так звана Слобідська Україна. Тільки національне відродження 19 віку принесло остаточну перевагу термінів “Україна”, “українець”, “український”, і навіть в Галичині, де через певні історичні умови терміни “Русь”, “русин”, “русинський” трималися найдовше, тепер уже сам народ загально вживає назви “український”, “Галицька Україна”. Назва “Україна” є нині загально прийнята та освячена ідейно-національними стремліннями,і вживати поруч неї якусь іншу, принаймні для нас самих, немає жодної рації. Термін, назва, ім'я все є речі умовні, ковенціональні, але рішаючим моментом для названня так або інакше якогось народу має бути, як він сам себе називає і хоче бути називаним. “