Історія української культури

ВСТУП

Самоназва є важливим елементом функціонування кожного етносу, народу, нації. Від самоназви починається самоідентифікація людей, що належать до даної етнічної групи, усвідомлення ними їхньої відмінності від представників інших етносів. Для України, як землі, що була довгі століття загарбана, спаплюжена, позбавлена власної мови та культури, це питання особливо болюче. Адже як на історії зміни самоназв та офіційних назв українських земель, так і на теперішньому стані речей на цій царині помітний відбиток зверхньої та шовіністичної політики сусідних держав – імперій в минулому чи теперішньому.

Для націй, які, подібно до української, формуються з розпорошених етнографічних груп, що заселяють доволі велику територію, характерна поява та існування насамперед об'єднуючої, узагальнюючої самоназви, яка вказує на зв'язок між цими елементами і в перспективі стає назвою нації. В українській мові є навіть знущальна назва “тутешні”, яка стосується людей, що не знають, до якого народу відносяться – знають лише свою “малу батьківщину” (місцевість, район). До 19 а подекуди і до 20 століття такою об'єднавчою назвою для позбавлених державності українських територій була РУСЬ.

РУСЬ

Неоднозначність, суперечливість та напругу, що викликає в науці цей термін, ми бачимо з відповідного розділу в “Історії України” Наталії Полонської-Василенко:

“ У 8 столітті чужоземні джерела починають вживати для позначення населення південних українців, переважно племен полян та сіверян, назву “Русь”. З бігом часу вона дедалі більше поширюється і серед візантійських, і серед арабських письменників. Походження цієї назви являє найбільшу загадку історії України, яка до цього часу не може вважатися цілком вирішеною. У цьому питанні існує багато гіпотез. Головні з них такі:

-Слово “Русь” - фінського походження (В. Татіщев, 1739 р. );

-Хозарського (Еверс, 1814);

-Угорського (Юргевич, 1867);

-Литовського (Костомаров, 1860);

-Єврейського (Барац, 1910);

-Кельтського (Шелухин, 1929);

-І дві найголовшіні теорії: варязьке та українське (слов'янське) походження.

Варязька теорія базується на припущенні, що “руссю” фіни називали одне з племен норманів-шведів. Нормани у 8-9 століттях почали походи на узбережжя Західної Європи. Вони жорстоко руйнували околиці, але іноді осідали і засновували держави. Так було у Франції (Нормандії), на о. Сицилії, згодом – в Англії. У той же час прийшли вони і до східної Європи, заволоділи Новгородом, а також пройшли різними шляхами в Україну і там заснували державу. Одним з доказів цієї теорії вважають те, що Константин Порфірородний подав назви Дніпрових порогів – “руські” і “слов'янські”. Перші близькі до північногерманських мов. У своїх творах він взагалі відрізняє “русів” та “слов'ян”. Другий аргумент – той, що фіни називали шведів “Rootsi”, та він не є переконливий, бо важко припустити, щоб для назви скандинавських варягів користувалися терміном з фінської мови. М. Грушевський розглядає ставлення справи у скандинавських сагах, що багато знають про Київ. У них ніколи не ототожнювали варягів з Руссю, Русь для них – чужа земля.

Навпаки, існує багато підстав, щоб вважати “Русь” назвою місцевого походження. Арабські письменники знали “Русь”. Ібн-Даста, географ і подорожник 10 століття, цитував старшого від себе письменника Джайхані, який оповідав про “Русію”. У “Словнику тюркських мов” Махмуда Аль-Кашгарі, складеному в 70-х роках 11 століття, подано мапу, на якій руси показани на північ від печенігів, а ще далі, на північ від них – слов'яни. У цьому розміщенні важливе відокремлення слов'ян-новгородців від русів-українців. Дуже цікаві відомості сповіщає “псевдо-Захарій”, сирійських письменник. У нього є виписка з сирійського документу 555 року про “Русь”: це, мовляв, рослий, могутній нарід”, який мешкав по Дінцю, на північний захід від Озівського моря, себто приблизно у Придніпров'ї. Ібн Хордадбех, начальних пошт Арабського халіфату, писав у 860 році в “Книзі шляхів та держав”, якою користувалися протягом 200 років, що “руси – плем'я з слов'ян”. Автор книги 983 року “Країни світу”, в якій він використовував джерела 9 століття, неперевершений щодо точності, описував країну Русь так: “Від неї на схід – печеніги, на південь – Дунай, на захід – слов'яни, на північ – пустеля. Південна і південносхідна її межа лежить від Дніпрової луки до гір Дінця та Дону”.